— Ну як ти можеш тут жити?!
— Як?
— Як бомж. Немає кухні.
— Немає.
— Немає ванної кімнати.— спускаємося сходами. Мої «немає» гупають в унісон із стукотом чобіточків-мар-тинсів — єдиного мого взуття на всі сезони.
— Немає.
— Немає телевізора.
— Немає.
— Ти спиш фактично на підлозі!
— Ага,— я зумисне від нього відстаю на кілька кроків, аби припинити цю розмову.
Антон замовкає на кілька хвилин, пережовуючи обурення.
— Ти вважаєш це нормальним? — суворо питає він, відчиняючи мені дверцята недешевої машинки.
— Я нічого не вважаю, Антоне. Я просто живу! — траскаю дверцятами так сильно, ніби сідаю у старі «жигулі» чи закриваю свій холодильник «Донбас». Знаю, що Антона перетіпнуло
Мене зажди дуже тішила наша богема. Українська богема прикриває ефектними усмішками, як листям фігів і конопель, свій голий зад. Справжня українська випещена інтелектом богема сидить (і веселиться!) у глибокій дупі, куди рідко хто насмілюється зазирнути, вже мовчу про руку помочі. Ну, чи так завжди це все мені бачиться.
Я граю в цю гру — як мені здається, добре граю — я вдаю з себе щиросердну богемність. Ту, яка похідна від циганщини. І ручку позолотити простягну, й поулюлюкаю, і усміхатимусь на всі тридцять два, і мовчатиму, де треба.
Хоча, правду кажучи, мені подобається ця сперта і вперта наша циганщина. Подобається прихована агресія театралів, їхні загримовані манери, тіари з пластмаси і діряві шкарпетки, подобається те, як із кожною новою чаркою спадають штучні усмішки, а надтріснута декларативність стає все гучнішою і розмашистою. Пафос і ненависть нез-дарностей. Страх і біль замкнених у пляшках геніїв-джи-нів. Агресія, яка слідує після питання: «А хіба в Україні є кіно?». Моєму серцю любі двотисячні проводи постмодернізму літераторами та їхні явні чи приховані потоки свідомості. Я захоплююся жорстокістю в очах сучасних поетів і безбарвними губами художниць. Роздертими до крові пальцями гітаристів і піснями прокуреним голосом про безнадію з усмішкою на вустах. Тим, що починаючи пити, говоримо про політику, а закінчуємо багатостраждальною філософією з цитуванням Лао-Цзи і Подерв’янського.
Я щиро віддана богемі, що животіє на самому дні — у генделях з дешевим пивом і коньяком, у готелях з дірявими простирадлами і бозна-чим облитими стінами. Ми знаємо життя наскрізь і зовсім його не знаємо. І саме це дозволяє нам його відчайдушно любити і ненавидіти водночас.
А я... а я просто люблю сидіти на самому дні життя у позі лотоса.
Ми з Антоном прямували до однієї зі знаних столичних художніх галерей. Тут відбудеться відкриття виставки: журналісти, фотографи, камери, шампанське, легкі бульбашки в келихах і головах, канапки, богемна тусівка, мистецтвознавці й колекціонери, члени спілки художників України, студенти, знайомі й забуті обличчя, професійні фуршетники, випадкові залітні, бідні, багаті, талановиті й просто голодні.
У машині всю дорогу було тихо, я навіть чула як ворушиться волосся на Антоновій голові. Чула, як рипає під моєю дупою, наче перший сніг, шкіряне сидіння. Звісно, мені було ніяково. Але я обіцяла собі, давно-давно обіцяла не виправдовуватися за те, ким я є і як я живу.
— Антоне?
Мовчить.
— Антон!
— Що?
— Можна тебе дещо попросити? — Я торкнулася його руки. Він напружився, але кивнув, як боксер на розминці перед боєм.— Спробуй все, що відбуватиметься, сприймати лояльно і ставитись до усіх спокійно, добре? Це іноді буває складно, але ти попробуй.
— У мене є вибір?
— Власне, так.
— Я подумаю.
15
Ми приїхали дещо зарано, гості тільки-но почали сходитись. Я пройшлася залою і, заспокоєна, стала біля стіночки. Антон намотав кілька кіл, все вдивлявся в експозицію, вдивлявся, хмурився.
— Ти щось з цього всього розумієш? — нарешті по-змовницьки тихо спитав він мене, відсьорбуючи трохи коньяку.
— Ну... не все, але трохи розумію...
— А чия та майстерня, де ти живеш?
— Мого чоловіка.
— У тебе є чоловік?! — підстрибує Антон.
— Фактично є. Документально. Насправді ми давно не разом.
— Чого?
— Не зійшлися характерами, банально,— відказую я, копаючи чобіточком білий фактурний кахель на підлозі.
— Ти не хочеш про це говорити,— погойдує Антон головою, сам певно не здогадуючись, наскільки це серіальна, забита фраза.
— Чому ж не хочу — хочу! Просто тут немає про що говорити. Він не зумів мене прийняти такою, як я є. А я — його. Певно, так ліпше.