— Зрозуміло. То от чого ти сюди мене привезла, ти, виявляється, маєш стосунок до мистецтва. гм. раз чоловікова майстерня, то він художник. Так?
— Ага.
— І ти розбираєшся в цьому всьому? — Антон смішно насуплюється, як кіт, котрому дають нюхати його ж горщик.
— Ага.
— То скажи мені, чого ця виставка так дивно називається і про що тут взагалі йдеться.
— Та просто вона називається «Диммммм/ТЬе 8тоооооке». Ніби своєрідний «омммм», ніби якась беззвучна мантра... Та не зважай. Розслабся і спробуй отримати задоволення.— І собі усміхаюся-усміхаюся на всі боки.
До зали з кожною хвилею спазмами затікає все більше народу. Незвично багато всіх. Якийсь гамір. Загальне збудження. В повітрі потягло солодкими флюїдами свята. Й віддало у колінцях. Колінця — завше найчутливіші до емоцій.
Якісь дивні категорично протилежні переживання викликають у мене ці білі майже прозорі полотна на стінах. Не можу збагнути, чи подобається мені те, що бачу, чи ні. Обсмикую незвично коротку сукенку, почуваюся красивою. Поглядаю крадькома на Антона. Цікаво, про що він думає?
— Антоне, я гарна? — нахабно усміхаюся, ховаючи за нахабністю якусь ніжно-примарну дівочу надію.
— Ну. гм. Я до тебе такої не звик просто.
— Ясно,— мінус один градус на термометрі щастя. Ні, не гарна. Дарма старалася. Таких, як я, все одно рідко коли виокремлюють у натовпі, нам байдуже як виглядати, ніхто ж не помітить. І до того ж думають, що я або лес-бійка, або просто не маю статі.— Антоне, а я схожа на лесбійку?
— Ти?...— дивується-дивується.— Та наче якось... Ти схожа на інопланетянку, що косить під людину.
— Поганий комплімент! Сказав би — на янгола.
— Хай буде на лисого янгола.
— Ні, якщо вже на те пішло, то краще інопланетян -ка. Марсіана Агузарівна.
— ...Пані Розо! Пані Розо!.. Ну де ж Ви? Ми просимо Вас вийти до гостей і розпочати офіційну частину нашого заходу! Просимо Розу Вітрів! — спершу навіть не чую, що кличуть мене. За цими балачками проґавила визначальний рух запрошених у центр зали, прослухала, що хтось почав говорити у мікрофон. Переполохано озираюся довкола. Розумію, що мене так ніхто досі й не впізнав. Оплески. Я несміло, але рівно підходжу до ведучого. Оплески стихають. Якась нерівна куп’яниста тиша лягає на наші голови.
— Доброго дня,— кажу я. Чомусь здається, що гавкаю.
— Роза Вітрів! — скрикує ведучий. В напруженні мені ввижається, що він кукурікає. Чомусь голова йде обертом. Не страшно ж зовсім. Зовсім не страшно.
— Доброго вечора,— знову мовлю я. Такий собі з мене оратор.— Сьогодні ми всі, і ви, і я зібралися тут, щоб подивитися. що нового я написала. Мені самій цікаво, сподіваюсь, вам теж,— господи, що за маячню я несу? — Тут, на цих стінах, підбірка полотен за останній рік. В основному це абстрактні мінімалістичні пейзажі: зимового моря, туманного ранку, білих ночей, рельєфи хмар. Експозиція має узагальнюючу назву «Диммммм». Що означає для мене непевність, примарність нашого світу, його ажурність та бездушність. Холод. Адже дим — це не вогонь. Димом не зігрієшся. До того ж — у певних шаманських обрядах дим використовується як засіб входження у транс і зміни стану свідомості. Певно, розсіяний сірий дим — це я. Я диммммммм...
Не знаю, чому мене наостанок так накрило і пробрало — казати їм, тим, що не слухають, казати те, чого не розуміють. Щось в цьому є таке. святомученицьке. Я заплющила очі й ковтнула важке повітря на повні груди. Знову запала тиша.
— Ось вона така, завжди шокуюча та неординарна Роза Вітрів! Вона випередила особисто мої очікування, зумівши здивувати і зовнішнім виглядом, і своїми картинами. Думаю, ми можемо вважати офіційну частину завершеною, а торжество диму відкритим! — викрутився ведучий. І йому вельми вдячна, що він так швидко припинив цей фарс — ненавиджу довгі великосвітські відкриття, де всі з розумним виглядом тараторять нісенітниці. Тим паче менш за все я хотіла виступити в ролі об’єкта обговорень. Ведучий мені заспокійливо підморгнув. А я стояла поряд із ним, із сухими засліпленими очима. Чомусь думала, що хочеться плакати, але не плакала. Кривенько усміхалася. Клац, клац — спалахи фотокамер.
Зійшла з імпровізованої сценки прямо в натовп. Натовп виявився набором облич. Знайомих і не зовсім. Якісь мої однокурсники. Онде викладач рисунку. Там журналістка, що брала перше інтерв’ю в моєму житті, розквітла й розпашіла. Студентський колєга Єжи — перспективний скульптор. Якісь квіти. Троянди. Лілеї, на які маю страшну алергію. Знову троянди. А як же я люблю іриси і волошки! Чому ніхто ніколи не дарує іриси і волошки?!