Хтось мене вітає, комусь щось відказую, хтось скубе мене ззаду за лікоть, вимагаючи уваги. Обійми й сміх.
Загальна радість, що перевершує мою власну. Я гублюся і зменшуюсь. Стаю ледь не ліліпуткою. Дай кусень уваги — дай кусень уваги.
Мої подруги з минулого життя: «О Боже, што ти с собой сдєлала, дєтка?!». «А ти хорошо сохранілась. Почті нєт нових морщінок». «Снова замуж нє вишла?». «А чьє ето на тєбє плат’є? Какого дізайнєра?». «Єжи всьо такой же красавчік?».
Журналіст з диктофоном: «Як ви вважаєте, це нова букля у Вашій кар’єрі?».— «Що таке букля?» — питаю.— «Завиток». «Ні, не знаю, я роблю те, що роблю, намагаюсь якомога краще. А куди воно все поверне, і що буде завтра — я не знаю».— «Чи можна вважати, що минулі рази Вас надихала стихія вогню. А тепер Ви себе вичерпали, вичерпали свій внутрішній вогонь й через це — дим?».— «Дим, вогонь — це лише алегорія. Навіть нічого спільного зі стихіями... майже немає. Вам здається, я себе вичерпала?».— «Мені нічого не здається, я лише питаю у Вас»,— брикається журналіст, певно, початківець, тому і стільки гонору, нічого, на нього ще чатує його дрібний тиран, його власний філіп кіркоров.
Камера і журналістка з мікрофоном 5 каналу. Я бачу їх здаля й намагаюся кудись утекти, ховаюся за тіткою, що цупить цукерки, за столом із канапками, за бокалами з шампанським. Мене хтось хапає за талію.
— Розко, квітонько, ну ти й змінилася! — зіщулює у лабетах друзяка світлих студентських років. Я припа-даюся, думаючи, що за його широкою спиною мене зовсім-зовсім не видно.
— А-а-а-а-а! Привіт, Октябрьов! Боженько, як давно не бачилися! Що ти тут робиш?
— Тебе виглядаю,— від щирого серця гигоче Октя-брьов — громило з плюшевим обличчям.— Прочитав на афіші в академії, що у тебе чергова персоналка. Це ж треба! Дехто з наших і на республіканки не проходить, а ти персональні одна за одною шпигаєш! І звідки такі бабки?
— Та нізвідки. Немає в мене зовсім грошей. То галереї самі пропонують, знаходячи якихось спонсорів... Навіщось і тим, й іншим це потрібно. Бачиш, онде залою кілька бане-рів висить, то спонсорські. Де бартером все обходиться, де ще якось. Я. якась безпомічна у питаннях, що стосуються власної творчості.
— А як це нема бабла? — збуджено каламутиться Октябрьов.— Ти ж відома, одна з найперспективніших молодих художниць. Ти ж можеш лупити три шкури за полотна врівні з лисими мастодонтами.
— Не сміши мене, пузику!
— Чого це! Розко! Хіба тебе не задовбали злидні, у яких ми живемо?! Невже тобі в печінках не сидить оцей образ голодного маляра?! — розвернувся у агресивному пишномовстві він.
Октябрьов входив до кола наших спільних з Єжи друзів. Було, по молодості, разом вибиралися на всілякі відкриття виставок «на повечеряти», трамбували собі черевця канапками й цукерками, заливалися халявним алкоголем і розгулювали залами з фізіями, на яких відбито кайфування від світу в цілому й від живопису, що висить на стінах, в тому числі. І це була сердечна правда — ми дійсно кайфували, позаяк млосне відчуття важкості у шлунку додавало чималого позитиву напаскуднішим полотнам. «Блиск і вбозтво підарасів» — кпинила я, спостерігаючи, як хлопці поглинали їдло. Це було нашим стилем життя, нашим девізом, причиною і наслідком будь-чого. Блиск і вбозтво підарасів.
Октябрьов розповів, що він вступив до аспірантури при академії. Вчиться. На вихідних продає там само на Андріївському, говорить, що нібито воно непогано, але все одно не те.
— У тебе є шанс, який випадає одному з тисячі, а то ще більше! — покрикував він на мене.— Ти можеш продавати полотно не за двісті баксів, а за дві штуки! У тебе є визнання й популярність. Ти єдина, хто реалізує нашу спільну мрію. Ти ж пам’ятаєш, про що ми мріяли? — допитується він, дихаючи алкогольним душком мені в обличчя. Неприємний такий став. Хоч і не можу зрозуміти чим саме.
Так, я пам’ятаю, про що ми мріяли. Тоді, у Львові, коли сиділи вночі на якомусь даху, курили дешеві сигарети, пили портвейн прямо з пляшки, турботливо передаючи його з рук у руки, позаяк добряче підморозило і грошей лишилося твердо обмаль. Нас тоді прибилося четверо горобчиків і горлиць: Єжи, я, Октябрьов і Софійка. Софій-ка — кришталева й мереживна володарка Октябрьовсько-го серця, чиї очі, як блакитні лагуни, а вуста, як медові печери. Так казав Октябрьов. Софійка — акторка другого плану театру Леся Курбаса.
Зверху нас ловили на невидимі ґачки на сріблястих лісках, що звисали із зірок. Нічне Місто колихалось і співало, як золотоголосі Сирени в глибинах середньовічного індастріалу. Пахло корицею, яблуками і щурами. Ми ж виснули на даху, тремтіли од холоду і збудження, курили дешеві сигарети, добре хоч із фільтром, ковтали по черзі портвейн й лементували наперебій, що хочемо змінити цю планету. Що ми надіслані до цього світу, аби його вдосконалити, і зробимо це за допомогою Сили Мистецтва! Що ми разом, ось, нас четверо, перевернемо все з ніг на голову! Як робили до того визначні живописці. Ми писатимемо маніфести й трактати про нове Мистецтво, котре було зачате і розродилося в наших душах, ми плюнемо в миршаву фізію фіґуративу, вийдемо за рамки навіть безпредметності, пірнемо за царину невідомого й несвідомого, зійдемо на вістря абсолюту й стрибнемо звідти у безвість й всесвітню славу...