— Розо, у тебе є шанс донести щось людям.— продовжує ґвалтувати поряд з моїми вухами Октябрьов. Публіка, що юрмиться довкола, занепокоєно задивляється у наш бік. Я киваю, киваю.
— Так-так. Я знаю. Я знаю, Октябрьов. Але. не можу. Виявилось, мені нічого сказати. Нічого сказати, крім білого кольору. Вважай, що я кричу, перекрикую світ німим ротом.
— Ти жодного не продала? — з повним відчаєм у голосі питається він.
— Жодного. Всі вони лежать по майстернях. Я не маю права, ці полотна не належать мені. Розумієш? Вони не мої! Не мої! То не я їх пишу! Так, моїми руками, але не я! Не маю права продавати.
— Пані Розо, кхи. я перепрошую, але можна Вас на кілька хвилин? — хтось діловито добре поставленим голосом варнякає ззаду. Ще не озирнувшись, знаю, що це 5 канал. Таки не вдалося від них укритися.
— Зараз. Бувай, Октябрьов, якось побачимося,— поспіхом обіймаю його за плечі та йду до стіни з полотнами наговорювати на камеру інтерв’ю.
В руках смердючі лілеї. І втомлені заколисані троянди. Червоні, жовті, рожеві. Мені хотілось би білих.
Журналістка робить підводку:
— Сьогодні в одній зі столичних галерей відбулося відкриття нової виставки молодої художниці Рози Вітрів. Три роки тому вона вчарувала серця столичної арт-тусівки своєю лаконічністю й простотою ліній, витонченістю сюжетів й відвертістю кольорів. І сьогодні Роза дивує й тішить публіку своєю свіжістю й молодістю...— Якось так тупо мені це все звучить. Намагаюсь не дивитися ниць, це страшенно негарно — опускати очі, коли про тебе говорять. Кладу погляд на спини людей. Цікаво, їм стає від нього важче? — Розо,— повертається до мене журналістка й підсовує синенький поролоновий мікрофон ближче.— Ви не є світською людиною.
— Це правда,— погоджуюся.
— Про вас майже нічого достеменно не відомо. Ви зникаєте й виринаєте нізвідки з новою виставкою. примушуєте вкотре говорити про Вас.— Я мовчу і киваю. Журналістка починає нервуватися. Либонь, я пропустила кілька своїх реплік.— Дозвольте спитати, чим Ви займалися з часів останньої виставки?
— Подорожувала, збирала новий досвід,— показую долоні, складені жменьками, тримаючи квіти під пахвою.— Писала нові полотна, які тут представила. Тут уся я, та, якою себе набула, знайшла, відкрила чи загубила. «Димм-ммм» — це відмова від кольорів на користь внутрішнього, моя мантра.
Журналістка пантеличиться, відіймає у мене мікрофон, вставляє натомість у кадр своє обличчя. Журналістка, певно, вважає себе ведучою світських хронік. Я достеменно знаю, що редактори виріжуть усе, що я тут верзу, що це буде максимум хвилинний сюжетик — п’ять полотен, загальний план, масовка, рука ведучої з мікрофоном і кілька моїх реплік, накладених на відео, і дві секунди моєї пики.
— Які ваші плани на майбутнє? — питається вона. Я вдаю, що обожнюю це питання.
— Поки що ніяких. Але всі плани в мене суто творчі, так що не переймайтеся,— усміхаюсь і ховаю обличчя по самі очі у букетах. Хай думають, що я щаслива.
Оператор гасить камеру, спускає її зі свого плеча. Журналістка складає кудись мікрофон. Мило усміхається на прощання і заклопотано роззирається залою. Вона, либонь, думає про мене щось нехороше, якщо їй, звичайно, не ліньки про щось думати. Я ж мізкую про всезагальну тенденцію до бульбашіння, напинання з себе мильних бульок. Особливо мене вражають сучасні журналісти, що зі шкіри пнуться, аби тільки якось виставитися, запхатися у кадр чи показатися у всій красі. От читаючи зрідка в туалеті чиєсь інтерв’ю, я там бачу яскраво виражені світогляд, характер та особистість саме журналіста, а не людини, у якої, власне, це інтерв’ю і бралося.
Мене також немало зачудовували усі ці гості й не тільки. Загалом усі представники західної цивілізації. Невже понти так багато значать? Невже те, як ти виглядаєш, важить значно більше, аніж те, що ти насправді собою являєш?! А всі ми насправді всередині лайно. Ніщо. Отже, ти нічого не значиш. Отже, найважливіше серед цієї усієї галабурди життя — усвідомлювати, що ти нічого не важиш, що ти — ніщщщщщо, диммммммм. Був якийсь момент, і я просто перестала щось собою означати. Я стала лисою і чесною.