Зверху на скелині помічаю чиюсь постать. За три кроки і одне спотикання об камінець впізнаю Єжи. Хотіла було тишком-нишком накивати п’ятами, але він мене вже запримітив. Дивиться згори і махає ручкою.
Видряпуюсь до нього, боса, у трусах і короткій футболці з мікі-маусом.
— Що ти тут робиш? — питаю.
— Си-иджу.
— Тобі немає де ночувати?
— Чого ж, є. Я маю моє мо-оре,— глибоко вдихає повітря. Я присідаю біля нього на каміння, воно ще відносно тепле, голу дупу жалять випадкові дрібки піску чи шкаралупки насіння.
— Нічне пові-ітря якесь таке незвичне, такого космі-ічного кольору,— шепотить він за кілька хвилин мрійливого мовчання.
— Правда? Я теж так думаю...
— У тебе ча-асом немає горішків?
— Ні, немає.
— Зна-аєш, я тут дещо знайшов.— з-за спини виймає пластикову пляшку з якоюсь темно-рожевою рідиною. Відкручує і нюхає.— Муска-ат.
— Вино? — питаю, собі нюшкуючи.— Місцеве. А де воно було?
— Он там засмага-ало...— показує у якісь невизначе-ні чигирі.
— Хтось загубив? Думаєш, нормальне?
— Думаю, нормальне. Рожеве муска-атне. Любиш таке?
— Я всяке люблю. Але давай ти перший сьорбни, а я зачекаю сорок хвилин,— с міюся. Він робить кілька ковтків про моє насмішкувате око, усім виглядом показуючи, що лишень сам вирішує, що буде робити. Простягає пляшку. Я і собі відпиваю.
— Ти образився? — І швидко, не даючи часу на відповідь, тараторю.— То мій добрий друг Октябрьов, ми разом живемо, бо я боюся павуків... Мене тут всі чомусь вважають дивною і скаженою.
— Я це вже чув,— відказує Єжи, дістає із задньої кишені джинсів сигарети й підкурює. Я придивляюсь уважніше: Dunhill. — Будеш?
— Так, дякую. А що саме чув?
— Що ти дива-ачка й мовчунка.
— Я? — аж дихання сперло від здивування.— Я мовчунка?!
— Я теж здивувався. і ще багато чого каза-али.
— Доброго?
— Не зовсім.
— Розкажи!
— Ні, не розка-ажу,— випускає ротом кружальця диму. В якийсь момент метикую, що він тупо дражниться з мене.
— Я теж про тебе чула!
— І що ж? Що я сексуа-альний маніяк, терорист, не-ща-адний ба-абій і розпу-усник?
— Угу. — так нецікаво, він не ведеться на провокації.
— Що «угу»? — усміхається Єжи, теребить собі м’які й хитруваті на вигляд кучері.
— Угу, те й чула.
— Все, я бачу, що ти — справжня мовчу-унка,— чухмарить і мене по голові.— Пішли купа-атися, чи що? Голя-ака, а? Візьмемося за руки й ступа-атимемо місячною дорі-іжкою...— всякий раз, як він солодко розтягував якийсь звук, лукаво зазирав прямо у вічі, від чого ставало якось не по собі, золото важко розливалося жилами.
— Я з тобою не спатиму! — одразу ж заявила я і напнула губи.
Єжи розсміявся.
— А хіба я каза-ав щось про «спати»? Ти ж руса-ал-ка, мені з тобою спа-ати не можна-а,— захихотів собі під ніс, стягаючи футболку. Скинув кеди і джинси.— Ну? Мовчиш?
— Ех, добре! — відтяла я.
Махнула на все руками, закрила очі, скинула цю футболку з мікі-маусом, трусики і першою рушила до води.
Повітря прохолодне, хвилі пружні, невисокі.
Горизонту не було. Існувала тільки суцільна чорнота неба, що перепливала у чорноту моря. В такі моменти головне не думати. Ні, не страшно. Але просто не думати — щоби відчути все, все до останнього, без в’їдливого шепоту мозку.
Каміння під ногами велике й кострубате, незручне.
Єжи наздогнав, підтримував за лікоть і допомагав іти, доки не стало достатньо глибоко, хвилі не захлюпнули мене з головою, і я не розчинилася піною морською у теплоті пітьми.
Єжи толерантно тримався на відстані, підпливав рівно настільки близенько, аби недайбо не торкатися кінцівками, перевіряв, чи я не заклякла, чи не втопилась абощо, й стрімко занурювався у тісну глибінь. Я вертілася схвильованою дзиґою, виглядаючи, де ж зрине його голова, але чомусь нічого не було видно, місяць делікатно лишив нас на самоті.
Ми купалися довго, доки я зовсім не втратила будь-які орієнтири, не стерла пунктир між небом і морем, між собою і водою. А потім знову стало по-космічному світло. Це був знак. Я згадала, що маю очі й тіло. Дуже змерзле тіло.
Першим попрямував до берега Єжи, гукнувши, аби зачекала, бо принесе одіж прямо до мене. Я милувалася ним голим і мокрим — аж дух перехопило. Такими бездоганними бувають тільки Маги.
Скочила з води й одразу влізла у футболку, мокра шкіра взялася сиротами й ґіперчутливо переживала легкі повіви нічного бризу. Це він добре придумав — одразу вдягтися.
— Дякую, це ти добре придумав,— пролепетала я, а зуби легенько дригоніли.