Стіни голі — лише де-не-де фотографії з подорожей, приліплених на скотч, кілька моїх полотен, у кутку грандіозна дерев’яна фігура Будди. Що я дуже любила — то це проектор, завдяки якому можна було дивитися фільми, пускаючи зображення просто на білу стіну.
А ще найпрекраснішим телевізором тут була скляна стеля, де можна щоночі в’язнути у небі. А коли йшов дощ, ізслизав склом як сливовий компот, то це було майже те саме, що гроза у горах, коли ти в наметі і чуєш, безмаль відчуваєш власною шкірою, як вода струнами стікає стінками там, надворі.
Мені завжди думалося, що ми з Атою страшенно схожі, питання тут навіть не у зовнішності. Вона вища від мене на десять сантиметрів, фарбовано-руда й бешкетна. Рідко коли дивиться у вічі. Трохи заголосна. Трохи зарозуміла. Категорична й плутана. Занадто темпераментна й непевна. Оточення ж не знаходило у нас геть нічого спільного. Але. Майже всі дороги було пройдено нами разом, майже всі біди й радощі ділено між собою. Ми собі дивувалися — як можна уміти так довго мовчати разом і завжди знаходити теми, щоб побазікати.
Пили «Бехерівку» з льодом і корицею, заїдали апельсинами, чистячи їх, пускаючи ароматні цівки соку по сторонах світу, даючи апельсинам тріумфально розтікатися по руках. Дивилися на стелю. Я не знаю, як Ата може тут жити сама. Певно, так як і я. Складно і сумно. Роза боїться самоти і тиші, через це і навчилася співати. Ата так само.
Ата часто буває закордоном — вона являє собою інший вимір нашої прекрасної української богеми. Я гнию у своєму андеґраунді трохи знаменита з ілюзією потріб-ності. Ата ж вирвалась до Европи. Там — вона, з українським далі нікуди прізвищем, популярна і цікава, там — вона арт-гаузний мейнстрім. Тут, з українським далі нікуди прізвищем, невідома нікому. І питання навіть не у мірі таланту чи вдачі абощо.
Ата часто кликала мене жити й творити туди, в кращі степи. А я із несподіваними сльозами на очах відказувала:
— Хто? Ну хто буде тут щось робити?! Хто як не ми?! Хто як не ми?!
Вона мовчала, не засуджувала, не переконувала, але і не розуміла. Я ж свято вірила, що як була народжена на цій землі, то покликана служити їй. Дурня, я знаю.
Ата — режисерка. Нині модно бути режисеркою, а не письменницею, фотографом, а не художником. Чомусь мені так відчувається. Нові технології, новий час, нова швидкість.
Аті не подобалося, що я живу у майстерні, хай і без Єжи.
«Не лізь у це знову, не вір йому»,— прорікала вона.
Сама ж Ата мала трохи старшого чоловіка, в сенсі, коханого мужчину, десь там, за морями, в них ніби все було гладко й чисто. Хіба що час від часу Ата тікала від нього в Україну відпочити й поборсатися на волі. А він буцім чекав, і вона йому вірила. У того, заморського, були гроші. «Ти навіть не уявляєш собі, як це зручно — мати гроші»,— воркотіла Ата. Я ж мовчки робила нову затяжку й випускала вузьку сопілочку диму вгору. Я ж за національного виробника. Мої діти зватимуться споконвічно слов’янськими іменами й говоритимуть літературною українською. Певно що.
— Ти уявляєш, з ними там і не вип’єш нормально...— туманіє Руда. Це вона на людях вся радісна й кольорова.
— Сумуєш? — питаю.
— І сумую. І болить за все, за нас усіх, коли дивишся на них... Ми ж тут — діаманти, проте нікому не потрібні... Так, давай вип’ємо за нас. і за Україну!
Ми пафосно підняли прозорі філіжанки з бехерівкою. Напитися за долю Батьківщини — це вам не просто так напитися. Це почесно.
Ми лежали на приплюснутому до землі, наче дитячий ніс до скла автобуса, азійському ліжку і дивился вгору. Вдень небо було кольору молока, налитого на асфальт. А ближче до ночі розвиднілося, й там і сям повитикалися зорі. Ми патякали і патякали, заглядаючи у таємничу львівську темінь, цілої ночі було замало. Говорили про чоловіків і про творчість — для нас це були найулюбленіші теми: чоловіки і творчість.
Ата довго сміялася з того, яку я собі утнула роботу. Це ти тільки, Розко, втішено глузувала вона, могла надибати такий продюсерський центр. Я й собі реготала. Знаю, знаю, це у мене карма така — вплутуватися у кумедні ситуації.
Потім Ата гнівалася, мнучи свої долоні, ховаючи їх у рукави. Обурювалася, що це тільки у нас творчим людям доводиться творити свої шедеври ночами після роботи. Яка ж може бути нормальна культура, якщо робиться вона у вільний від грошедобування час?!
Потім я розповіла про Антона і його втечу.