Я була мов той лосось, що пішов у нерест проти течії.
Мені постелили у вітальні на дивані нову рожеву білизну у дельфінчики. Пахла вона морською свіжістю і праскою і приємно торкалася щік, шиї та ніг. Подружжя побажало доброї ночі, вимкнуло світло і подалося собі до спальні, лишивши мене сам на сам із моїми міркуваннями на тему, чи займаються вагітні сексом.
Потім я ще думала багато про що. Ніколи мені не щастило засинати швидко і просто, без мук совісті, дурних спогадів і ще дурніших вигадок, коли переді мною розгорталися ситуації, яких ніколи не було і певно що не буде. І я з кимсь подумки сварилася, плакала через якісь мною ж вигадані гострі слова. Нервувалася і вже не могла ніяк потрапити ниткою свідомості у вушко голки сновидінь.
Покуйовдившись десь із годину, я вирішила, що душ на мене має подіяти як молоко з медом і мамина ласка.
Вочевидь, я розбудила Сергія, доки пробиралася навпомацки коридором. Але не знаю і знати насправді не хочу, як так вийшло, що він зайшов до мене.
Сергій вдав, що здивований і страшенно збентежений зустріти мене ось тут, у ванній, серед ночі, але не так вже й поспішив забратися геть самому і прибрати свій хтивий погляд з мого голого тіла. Я зрозуміла, що краще на ранок згортати вудочки.
Мені стало так гидко і з’явилося відчуття, що тут, у цьому затишку Гали, вже нічого втрачати. Тому я набралася нахабства і сміливості, вилізла в кухні на табуретку й покурила у кватирку. Як у піонерському таборі. За вікном сіпався дощик і віяло прохолодою ночі. Таку липку ніч приємно ловити на свої долоні, коли ти в теплі й маєш нові простирадла в дельфінчики, а не коли доводиться вештатися вулицями, не знаючи, чи доживеш ти до ранку.
Я дивилась у ніч. Ніч мене затягує. От у місті вона якась темно-сіра, а поїзні ночі чомусь чорнильно-сині, повні незвіданих звірів за брудним склом; ночі у горах прозорі й глибокі, без кольору, зате з чорнично-вугільним смаком. Кожна ніч — окрема і ні на що не схожа. Ця мені подобалась, бо у ній добре думалося.
Ранком Гала вдавала, що зажурена моїм від’їздом. А може, так і було насправді. Сергія вдома вже не було. Я смачнесенько поснідала млинцями з топленим медком, нап’яла наплічник. Гала обійматись на прощання не схотіла, вона не сказала, але я прочухала, що для неї не надто естетично пахну. Дорогою.
Вже у дверях вона мене смикнула:
— І заведи собі сторінку на «Однокласниках»!
Я сміялася.
2
У Києві я була не вдруге. І не втрете. Київ уже давно одне з моїх міст-домів. Таких у мене чимало, час од часу я в кожному з них живу. Бо втомлююся від того чи іншого місця, мені потрібно постійно міняти краєвид з вікна, інакше я задихаюся, холону й черствію. Як подушка, на якій довго ніхто не спить.
От ближче до зими завела собі моду перебиратися на південь, під Одесу. Там у чудесних людей є дача, на якій вони мешкають влітку, а мені дозволяють зимувати. Я тепленько вдягаюся, сідаю на побережне каміння, встелене подушкою з соломи, із мольбертом і пишу заметене біле море. Щось у цьому є. А сплю я біля каміна. Рідко вдається лишатися самій, бо про цей рай багато кому відомо, але на порожньому примор’ї місця для усамітнення досхочу. І це не правда, що я люблю самотність. Лише зрідка нею розкошувати.
Але цієї осені я вирішила піти всупереч звичці і, навпаки, подалася на зимівлю до столиці. Ніхто мене тут особливо не чекав, але на вірному шляху мало друзів, хіба не так?
Я збиралася зробити чимало нового — влаштуватися на роботу, наприклад.
Проблема полягала в тім, що я категорично не знала, як її шукають нормальні люди, й тим паче не уявляла, як мені переконати потенційних роботодавців, що, жодного разу не попрацювавши на серйозній посаді в офісі, я навіть дуже достойний кандидат.
Але це не турбувало. Цікаво, коли мене хоч щось почне бентежити по-справжньому?!
Я блудила своїми улюбленими вуличками старого Києва, осіннє сонце вигравало у шибках і глянці автівок, було без причини світло на душі й навіть не заважала вага наплічника.
— Роза! — хтось гукнув мене. Я різко розвернулася, ледь не вперіщивши карематом по пиці одного свого знайомого.