— Кораблику! — здивовано вигукнула я.— Оце зустріч!
Я вже й не пам’ятаю, звідки його знаю. Люди мені як вирізані літери з анонімного листа мого життя, я вже втомилась їх запам’ятовувати й усвідомлювати. Корабель так корабель.
Пішли пити пиво. Потім знову гуляли містом. Зводили спільні знайомства у матрицю, щільну, як губи продавчині жетонів у метро. Я так і не пригадала, де із ним здибувалася раніше.
— Хочеш, можеш у мене пожити,— мовив Корабель і зсунув своє кепі на потилицю. Я мала б топитися у його очах. Але вони виявилися неглибокі, з пісуар.
— Отак зразу і просто?
— Та лайно питання. Живи скільки треба.— Я роздивилась його уважніше. Звичайний, і ніби не такий вже гнилий має вигляд.
— Згода! Пішли зараз тоді на флет, речі лишу.— Це ліпше аніж вокзал, подумала я. Це плюс чи мінус?
У Корабля невеличка готелька майже без меблів, а як такі й стрічалися, то старезні аж до болю. Біля стіни, займаючи майже всю кімнатку, гахнувся диван, знаете, такий, що з двох половинок складається. Його, раз розклавши, вже не збереш докупи. Ніколи.
Ми вже так і не вибралися з цього кишла. Я пере-вдяглась і випрала вручну брудний одяг. Мені з собою Гала віддала постіль у дельфінчики й рушник. Я довго не ламалася. Білизну заховала наспід, а пухнастий ніжний рушник стався у нагоді. У Корабля замість усього — саме ганчір’я.
Ми зготували картоплю в мундирах, їли з квашеною капустою, запивали горілкою з консервованим березовим соком — коктейль лонґ-дрінк «Весняний ніштяк».
Ближче до дванадцятої я уловила, що Корабель чекає на розрахунок за ночівлю. Нічого святого в людині немає!
Я напідпитку, в душі і колінах знову холодно й самотньо, відмазуватися ані резону, ані шансу не було.
Кількахвилинний захищений механічний секс — і я вже сиджу в кухні на табуретці й палю. Він виходить, пробує чмокнути мене десь у кумпол — не визначено — і питає:
— А ти хотіла скінчити?
Корабель більше особливо не ліз. Я прожила у нього з тиждень. Вишукувала роботу. Наштовхувалася на світову фінансову кризу.
Мені пропонували друзі Корабля перебратися на вписку до них, але вже не хотілося аніяких друзів, аніякої їхньої дурної компанії нариків.
3
— Ой, привіт, чува-ак,— озвався до мене голос у слухавці.— Як спра-ави?
— Добре. А як твої? Як нова пасія? — я вдала зацікавленість.
— Та нічого на-аче, спить осьо.
— Ага.
— Ага-а, ну то все? Бува-ай...
Він вже майже поклав слухавку. А у мені щось тріснуло, і я заволала:
— Знаєш, я байдуже приїду, є у тебе там хтось чи ні. Дістало! Мені немає де жити! Чи ти не розумієш?!
— Добре, добре, не шуми-и, Розо, я все вла-аднаю...
Я нічого не відповіла, сіла у відкритому генделі «Чернігівське» випити ранкового ес-пресо й аристократично викурити сигаретку. Як то кажуть, нахабність — сестра таланту.
Єжи/єжи/єжи — як швидкі удари ножа шеф-кухаря корейського ресторану по моєму серцю.
Єжи стоїть на порозі майстерні, притулившись до одвірка, боса нога закинута на іншу босу ногу. Відгорнув грубу вовняну шматину, що слугує утеплювачем дверей. Позаду нього пробивається розгублене світло.
Розпатланий, із забраними рукавами светра. Джинси ледь-ледь тримаються на
худорлявих стегнах, намічаючи пружний мускулястий низ живота.
Я не дарма переймалася за себе. Все ще гірше, аніж думалось.
— Ну, чува-ак, ти заспокоїлась? Проходь на свої за-а-конні ква-адратні метри,— в його втомлених очах бісики. На вологих губах легка усмішка.
Я сковтую слинку й проходжу вглиб. Знайомий запах олійної фарби і Єжи. Нічого не змінилось — майстерні художників непідвладні часу. Ми в це свято вірили.
Ми.
Вірили.
Колись, дикі та наївні, члени молодіжної спілки художників України вибили собі це приміщення одне на двох і навіть примудрились якимсь бісом прописатися у ньому. І паралельно поставити штампи у паспортах. Весілля гуляли високо в горах на Івана Купала. Нам тоді здавалося, все вільно, все можна. І світ погоджувався із будь-яким прагненням, прочиняючи двері-обійми навстіж, навіть не дочекавшися, доки вар’ят Єжи спробує їх копнути ногою. Стан польоту наяву.
Тоді ж ми, наївні і закохані, бігали під дощами і снігами, тримаючись за руки, цілуючись під арками, крадучи хліб по фастфудах та шоколадки у «Фуршеті». Думали, що ми отак вічно шмиглятимемо життям разом, злизуючи цукор з губів одне одного й ночами переглядаючи авторське кіно. Найкраще пам’ятаю «Останнє танґо в Парижі» Бер-толуччі, його ставили разів з десять. Але ніколи не додивлялися до кінця, знаходилися справи цікавіші.