вильніше сказати, проходив під нашими арками. Потрібно щоразу все трішки уточнювати. Ми, нинішні люди, вже не терпимо розпливчастих слів і висловів. Є і такі в нас, котрі ходили цим шляхом, під арками, разів тисяч вісім. Мимоволі дивуєшся, коли про це думаєш. А того разу була пречудова неділя, розбійник ішов під розлогими грушами повз хвилясті хліба і міркував про Едіт, що утекла від нього. Звісно, вона не повинна йому звітувати, ні, аж ніяк. Але все ж таки! Одначе тепер не про це. Про це — краще згодом. Отож наш розбійник, ця добряча душа із серцем, пораненим кулею кохання до тієї золотоокої дівчини, все далі відходив від міста, де мешкала та, якій він був щиро відданий. Не без підстав її можна назвати, вдаючися до стилю минулих часів, його «немилосердною владаркою». Та вернімося все ж таки до стилю сучасного. Собаки гуляли поряд з господарями, і тихо, німотно стояли дерева, і птахи чекали на свого любого друга — на вечір, щоб порадіти в його прохолоді. А доти світитиме сонечко, що так яскраво пробилось в алею, і ми з дозволу цього розбійника скажемо, що він розглядав тепер картопляні кущі, які устелили все поле. Згодом у ньому озвавсь якийсь жалісний голос, аж йому довелося зітхнути. Доти такого не було з ним ніколи. Виходить, він став уже людиною кращою? Хочеться вірити, йому ж на добро. Можливо, цієї хвилини про нього подумала мила, мерзенна красуня Едіт. Можливо, вона іронічно всміхнулася. І йому не лишалося нічого іншого, як її усмішку стерпіти, хоч від цієї жорстокої думки він мало не впав на землю. Душа його, можна сказати, пахтіла коханням, як букет, повен духмяних квітів. І аромат того, що він відчував, дурманив його. Як тихо і радісно стояли тепер перед сільськими хатами дерева, сонно хитаючи своїми округлими кронами, а дзвони своїм калатанням стрясали, коливали повітря, — то немовби Едіт калатала у дзвони на всіх церквах світу. О, як шматували ці звуки його й так розтроюджене серце! Стежка зробилася тут кам’янистою. Несподівано із потемнілого синього неба на голову цього закоханого ринула злива. Ще хвилин п’ять — і він був уже мокрий як хлющ. Вода просто стікала по ньому струмками. Та невдовзі повернулася знову чудова погода — не погода, а мрія, можна навіть сказати, тепер іще краща, ніж була доти. Осяйна карусель запросила його прокататись, і коли він сидів уже чи, правильніше сказати, радше лежав у кріслі, оксамитом оббитому, то скидавсь на черницю, що перебрала на себе всі муки й страждання, всю красу, увесь біль і всі насолоди земного буття і тепер ось складає хорали. Дівчата і хлопці обступали цю злотосяйну споруду, що весело, вишневоцвітно крутилась і скидалася на святилище втіхи, а довкруж танцював, зеленасто всміхавсь краєвид. Розбійник дістав із грудей своє серце, поглянув на нього, сховав і пішов далі, вниз у долину, де стояв серед парку замок і водограй серед озера, а в ньому водились форелі, в яких червонуваті цятки на спинках усміхалися так, як, буває, дівча в лихоманці, і ступив він до замку й попросив показати йому оту знамениту залу, де на гладенькій підлозі ще видно криваві сліди від минулих століть. Він поцікавився, що ті сліди означають, і йому радо повідали все, що можна було зрозуміти. Той замок уславивсь як найбільший і найгарніший у цілій окрузі, і тоді наш миролюбець вирушив, отже, далі, і квіти в траві спочатку зненацька жахливо повиростали, як дерева у пралісах казкового первобутнього світу, а потому прибрали знову звичайного вигляду. Із затінку вийшло троє дівчат, вони заспівали пісню про смирення і гордощі, про іронію долі і про її мінливість, а трави їм вторили своїми трав’яними, рослинними голосами, і та милозвучна, чарівна та пісня линула до піднебесся і наростала, і її звабна мелодія, слова її надили вухо розбійника. Він підійшов до дівчат, скинув свого капелюха й подякував їм, а тоді попростував далі; і звідусіль, шляхами всіма і дорогами надходили, гуляючи, люди, і в річці, що неквапно котила свої зеленаві води, вони купались, і їхні тіла світилися, а над старим критим місточком шугали ластівочки, а біля шинку у скверику ставили п’єсу. Якийсь час розбійник спостерігав виставу з’їв порцію шинки, перемовився кількома словами з якоюсь дівчиною і повернувся до міста, де з годину простояв перед будинком, в якому колись розмовляв з Едіт, коли вона там ще була. Ввійти він не зважився — по-перше, боявся, що вона там, а по-друге, боявся, що її там нема. З трамвая зіходили люди, інші скакали на його приступку і зникали всередині. Дехто сидів на лавці, дехто походжав собі туди і сюди. «О, де ти?» — питав розбійник. Він просто-таки закохався у це запитання і раптом згадав про смішний випадок. Якось увечері він пішов на вечірку, вдаючи з себе чи не професора, що все ще шукає таке товариство, де можна знайти собі вигідний шлюб. І цей шлюб неодмінно мав бути вельми пристойним. І ось на канапці він уздрів там досить годящу особу. Людина тонкої натури, він збагнув це відразу. Отже, ця досить годяща особа сиділа неабияк збентежена і водночас весела. Вона міркувала: «Цікаво, чи з цього нарешті що-небудь вийде?» Звісно, це запитання її воднораз і лякало. Та не тільки вона годяща була для розбійника, тепер і розбійник був годящим, підхожим для неї і вже від першої миті також почувався збентежено. Ці двоє годящих одне для одного манірились і церемонились, бо відчували: всі довкола вбачають у них пречудову майбутню пару. І ось їм належало познайомитись ближче; на жаль, цього вони поки що геть не бажали, тож власники шлюбних агентств, усі звідники й звідниці поглядали на них співчутливо. Надто ж усім було шкода розбійника. А він удавав, немовби нічого не розуміє. Чи ж не зухвальство?! Адже до товариства обох так люб’язно запросили з надією впорати цю милу справу якомога скоріше. Щоправда, та, котру вважали підхожою, не була надто гожою. Саме тому її й називали підхожою. А що ж той віслюк, наш розбійник, — цього не розумів чи якраз навпаки, розумів надто добре? Вона йому видалась просто-таки квадратовою — та, котру всі тут так мило визнавали йому за підхожу. Либонь, вона і сама добре бачила, що для підхожої аж ніяк не підходить. Тож сиділа й розгублено поглядала в підлогу. Після того, як розбійник пішов, у товаристві казали: «Бач, на приманку не клюнув, страх як нечемно повівся із нами». Поки розбійник ще був на вечірці, всі прикидались, що від його поведінки вони просто у захваті. А тепер заходились картати його на всі спусти й заставки. А розбійник ґалантно провів ту годящу додому, хоч вона й далі водно не здавалась йому підхожою. Дорогою вона щось згадала, на щастя, про Рільке, та, хоч і знала про Рільке, годящою вже йому так і не стала. Ну й нехай!