Лебеді в озері побіля замку, фасад у ренесансному стилі… Де я це бачив? Правильніше сказати, де це вже бачив розбійник? Під старими деревами стояли драбини. Ними все товариство могло вилізти в будь-яку крону і під зеленим дашком влаштувати собі чаювання. І отой ресторанчик на самотньому пагорку, гайочки оті й берези чи якісь інші дерева… І альтана на схилі, хатина й низенька кам’яна огорожа, а у вікні мов завмерла у гордовитій поставі жінка і згори вниз поглядає суворо назустріч нежданим гостям. Гордощі — нерідко останнє у нас прихилище, хоч ми й не повинні до нього втікати. Ми повинні збуватися власних гордощів, бо вони — що тюремні ґрати, ми повинні вступати в розмови із найдрібнішими світу цього і в такий спосіб шукати спасіння. Адже спасіння — воно завжди осьдечки, навдивовижу близенько. Тільки ж не завжди ми його хочемо бачити. Ох, якби ж ми завжди, завжди бачили те, що може додати нам сили. «Ідіот!» — прошипіла вона на розбійника. Вона також страждала на гордощі й, коли прошипіла те слово, була просто до смерти гарненька. А отой Водограй добродійниць, що мальовничо красується посеред нашого міста, такого багатого взагалі на скульптуру! Одначе коли ж це сюди мимохідь зазирнув уже вдруге отой чоловік, щоб мене підбадьорити словом? Він, певно, знав, який молодий тоді був наш розбійник. І ось цей дурненький розбійник зненацька вигулькує знов, а я поруч із ним щезаю. Що ж, гаразд, а тепер — далі. А ще — отой хворий, що радо-радісінько гарував би до пізньої ночі, якби дозволяло здоров’я. Я чув, він дістав цілу купу принадних замовлень, які тепер не до снаги йому сповнити. Аж коли вже людина прикута до ліжка чи взагалі в домовині, до неї приходить весь світ із побажаннями, пошануваннями та пропозиціями і т. ін. Та ба — надто пізно! На здорових людей, бува, зляться — вони ж бо здорові! На веселих за їхню веселість, бува, зиркають зизом. І чинять так зовсім не вмисно — скоріш інстинктивно, і через це, мабуть, на душі нам стає ще сумніше і ще безнадійніше. Одначе не варто впадати тут так глибоко у філософію. Одного чудового дня до розбійника, отже, навідавсь добродій із інтелектуальних кіл.
— Ваш слуга Юлій, — сказав він, ступаючи до комірчини, чи то пак, до покоїв розбійника, — зізнався мені, що ви при нагоді разів зо два на рік виступаєте перед людьми від культури й освіти. «О, — я подумав, — то це ж має бути особистість шляхетна і знакомита». І поклав собі якось пробитись до вас. Схоже, мені це вдалося, і тепер я, звичайно, тішуся такій рідкісній, щасливій нагоді стояти отут перед вами. З усіх поглядів ви, певна річ, у розквіті.
— Таж не стійте, сідайте зручненько просто отут, на ліжку, воно іще не розстелене, прошу, — вельми люб’язно запропонував той, хто насправді слуги зовсім не мав, а тільки вдавав, що мав. — Мій слуга Юлій саме вийшов із дому.