Сподіваюся, завдяки цій своєрідній формі, де біографія підводить до питань інтелектуальної історії, читацтво побачить розум у дії в перебігу життя чи, може, навіть розум у його розвитку й удосконаленні. У певному сенсі інтелектуальна історія міститься всередині Тоні: упродовж щотижневих розмов я осягав цей факт просто-таки на фізичному рівні. Усе, що лягло на ці сторінки, початково було в його (чи моїй) голові. Як історія вмістилася в цій людині та як знову з неї вийшла — ось питання, що, ймовірно, постануть із такої книжки.
Колись Тоні сказав, щоб відплатити йому за багаторічну допомогу, я маю допомагати молоді, коли настане час. (Тоні на двадцять один рік старший за мене.) Спершу мені видавалося, що завдяки цій книжці я зможу знехтувати (не вперше) його порадою і віддячити йому безпосередньо. Але розмова давала таку насолоду, була такою плідною, що я ніяк не можу вважати роботу над книжкою якоюсь відплатою. Зрештою, кому саме я відплачую? Чи як читач, чи як колега, я знав Тоні в усіх подобах, яких він тут набуває. Упродовж нашої розмови мене цікавило (хоч я ніколи не ставив цього запитання прямо), як Тоні ставав дедалі кращим мислителем, письменником, істориком. Загалом його улюблена відповідь на питання такого штибу полягала в тому, що в усіх своїх розмаїтих ідентичностях та історичних методах він завжди був чужим, аутсайдером.
Справді? Колишній ідейний сіоніст — це свій чи чужий серед євреїв? Колишній марксист — свій чи чужий серед інтелектуалів? Студент-стипендіат кембриджського Кінґс-коледжу — свій чи чужий в Англії? Докторантура в École Normale Supérieure робить людину своєю чи чужою на Європейському континенті? Дружба з польськими інтелектуалами — ознака свого чи чужого у Східній Європі? Очільник нью-йоркського Інституту досліджень Європи стає своїм чи чужим для інших європейців? Бичування колег-істориків у «The New York Review of Books» надає статусу свого чи чужого в науковому середовищі? Смертельна дегенеративна хвороба без доступу до загальної охорони здоров’я робить Тоні своїм чи чужим серед американців? На кожне з цих питань можливі обидві відповіді.
Правда, гадаю, цікавіша. Вочевидь, мудрість приходить і з інсайдерства, і з аутсайдерства: коли проживаєш ізсередини, розглядаючи і дослухаючись, і коли повертаєшся назовні, щоб міркувати й писати. Як свідчить життєпис Тоні, цю вправу можна виконувати скільки завгодно разів. Вважаючи себе чужинцем, Тоні показував прекрасний результат. Аутсайдер імпліцитно приймає умови певної суперечки, а тоді всіляко намагається виявитися тим, хто має рацію: скинути стару гвардію і проникнути у святині інсайдерів. Тоні багато разів мав слушність (на власних умовах), однак, на мою думку, ще цікавіше, як він дедалі більше набував здатності того, що великий французький історик Марк Блок назвав розумінням. Щоб зрозуміти подію, історик мусить відмовитися від будь-яких єдиних рамок і прийняти чинність кількох різних рамок водночас. Це дає значно менше негайного задоволення, зате більше тривалих здобутків. Саме з прийняття такого плюралізму постала найкраща робота Тоні, «По війні».
Також саме тут, довкола питання плюралізму, особистий інтелектуальний шлях Тоні зустрівся з інтелектуальною історією XX століття. Часова траєкторія двох складових цієї книжки, біографічної та історичної, сходиться на 1989-му, році революцій у Східній Європі й остаточного падіння марксистських основ, році, коли Тоні задумався про написання своєї незрівнянної, або й неперевершеної, історії повоєнної Європи.
Також приблизно тоді ми з Тоні запізналися. Навесні 1990 року в межах курсу східноєвропейської історії, що його викладав Томас Сімонс-молодший у Браунському університеті, я прочитав довгу чернетку Тоніної статті про дилеми східноєвропейських дисидентів. Невдовзі з ініціативи Мері Ґлюк ми з Тоні познайомились особисто. Великою мірою саме завдяки професорам Ґлюк і Сімонсу я зацікавився східноєвропейською історією, яку взявся серйозно вивчати в Оксфорді. Так почалися два десятиліття читання та писання, які зрештою уможливили цю нашу розмову. У 1989 році (як мені здається сьогодні) Тоні наближався до визначального повороту. Після останньої полеміки з іще одним великим полемістом (Жаном-Полем Сартром у «Минулому недоконаному») і попри принагідні односторонні есеї, які ще буде написано, він звертався до лагіднішого та пліднішого уявлення про правду.