Єжи Косинський
Розфарбований птах
Роман
Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
2018
© Jerzy N. Kosinski, 1965, 1976
© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2018
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2018
ISBN 978-617-12-6024-5 (fb2)
Жодну з частин даного видання
не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі
без письмового дозволу видавництва
Електронна версія створена за виданням:
Косинський Є.
К71 Розфарбований птах : роман / Єжи Косинський ; перекл. з англ. Є. Даскал. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2018. — 288 с.
ISBN 978-617-12-5063-5
ISBN 978-0-8021-9575-3 (англ.)
Уявіть: хлопчик розмальовує птаха, щоб перетворити його на таку собі веселку в пір’ї, а потім відпускає. Інші птахи осліплені яскравими барвами, вони починають атакувати бідолаху, не вірячи, що той — член зграї. Пошматоване тіло розфарбованого птаха падає в траву, збираючи довкола себе дітей, які з цікавістю дивляться на труп. Жорстоко? Не для реалій Другої світової, коли шестирічний хлопчик, схожий чи то на цигана, чи то на єврея, опиняється в чужому селі. Він кличе маму, але її немає. Натомість малий бачить тільки смерть, насилля, знущання, збочення, кров, він сам стає жертвою середньовічної дикості та цькування...
УДК 821.111(73)
Перекладено за виданням:
Kosinski J. The Painted Bird : A Novel / Jerzy Kosinski. — 2nd ed. — New York : Grove Press, 1995. — 234 p.
Цей переклад нового видання «Розфарбованого птаха» містить деякі факти, яких не було в першому виданні
Переклад з англійської Єлени Даскал
Обережно, ненормативна лексика та сцени насильства!
Дизайнер обкладинки Дарія Пістрюга
Пам’яті моєї дружини Мері Гейворд Вейр,
без якої навіть минуле втратило б сенс
І знав лиш Бог сивобородий, що це — тварини різної породи.
Опісля
Навесні 1963-го я відвідав Швейцарію разом зі своєю дружиною, народженою в Америці. Раніше ми вже проводили там відпустку, але того разу опинилися в країні з геть іншою метою: моя дружина кілька місяців змагалася з хворобою, яку вважали невиліковною, і приїхала до Швейцарії, щоб проконсультуватися з черговою групою спеціалістів. Ми розраховували залишитися там на деякий час, тож винайняли номер люкс у схожому на палац готелі, що велично стримів на березі озера старого фешенебельного курорту.
Серед постійних мешканців готелю була ватага заможних східноєвропейців, що оселилися в цьому містечку напередодні Другої світової війни. Всі вони покинули свою батьківщину ще до початку різанини, тож ніколи не боролися за свої життя. Затишно влаштувавшись у своїй швейцарській гавані, вони надавали самозбереженню не більшого значення, ніж буденному життю. Це переважно були літні люди, сімдесяти-, а то й вісімдесятирічного віку, неприкаяні пенсіонери, що завзято базікали про своє старішання і те, як щодня зменшується спроможність чи бажання жити на теренах готелю. Вони гаяли час у залах відпочинку та ресторанах або походжали приватним парком. Я часто вирушав за ними назирці, зупиняючись там, де й вони, перед портретами державних діячів, що жили в цьому готелі між світовими війнами; разом із ними я читав урочисті меморіальні дошки, що свідчили про численні міжнародні мирні конференції, які відбувалися в готельній залі зібрань після Першої світової війни.
Час від часу я заводив бесіду з кількома представниками цих добровільних вигнанців, та варто мені було торкнутися теми воєнних років у Ценральній чи Східній Європі, вони негайно нагадували мені, що знають про війну небагато, та й те завдяки радіо і газетним звітам, адже приїхали до Швейцарії ще до початку того шаленства. Покликаючись на одну країну, де розташовувалася більшість концентраційних таборів, я наголошував, що в період із 1939-го до 1945-го лише мільйон людей загинули внаслідок суто військових дій, а п’ять із половиною мільйонів загарбники знищили. Понад три мільйони жертв були євреї, а третині не виповнилося навіть шістнадцяти. Ці втрати становили двісті тридцять мерців на тисячу людей, і нікому ніколи не вдасться порахувати, скільки ще були скалічені, травмовані, зламані фізично чи морально. Мої слухачі ввічливо кивали, визнавали, що завжди підозрювали, що знервовані репортери прибріхували у звітах про табори і газові камери. Я запевняв їх у цьому, адже провів дитинство та юність у воєнній та повоєнній Східній Європі; я знав, що справжні події були значно жорстокіші за будь-які химерні вигадки.