Лех навчив мене, що за пташками завжди слід уважно спостерігати і робити висновки з їхньої поведінки. Якщо червоне сонце сідало за небокрай, а різноманітні птахи літали великими зграями, можна було не сумніватися, що на їхніх крилах влаштувалися злі сили в пошуках проклятих душ. Коли на полі разом збиралися ворони, граки та галки, зазвичай це означало, що їх скликав диявол, намагаючись вселити в них ненависть до інших птахів. Поява довгокрилих білих ворон віщувала зливу; якщо навесні низько літали дикі гуси, це знаменувало дощове літо й поганий урожай.
На світанку, коли птахи ще спали, ми вирушали на пошуки їхніх гнізд. Лех ішов попереду розмашною ходою, обережно перестрибуючи кущі й чагарники. Я дріботів зразу за ним. Пізніше, коли сонцеві промені торкалися навіть найтемніших закапелків лісів та полів, ми виймали зі встановлених напередодні тенет наляканих пташок, що бились у руках. Лех обережно виймав їх, заспокійливо оповідаючи щось або лякаючи смертю. Потім складав здобич у велику ташку, яку носив на плечі; там пташки борсалися й метушилися, аж поки не стихали, втративши сили. Кожен новий запханий усередину полонений додавав ташці життя, змушуючи її смикатися і розгойдуватися на Леховій спині. Над нашими головами кружляли друзі й родичі полонених, осипаючи нас прокльонами. Лех витріщався вгору з-під сивих брів і теж вибухав лайкою в їхній бік. Якщо птахи не вгавали, чоловік опускав ташку на землю, виймав рогатку, заряджав її гострим камінцем і, ретельно прицілившись, стріляв у зграю. Він ніколи не схиблював; з небес раптом голосно падала нерухома птаха. Лех навіть не завдавав собі клопоту глипнути на її тільце.
Ближче до полудня птахолов пришвидшував ходу і частіше витирав піт із чола. Близилися найважливіші години. У якомусь віддаленому лісі, відомому лише їм двом, на нього чекала жінка, прозвана місцевими Безмозкою Людмилою. Я гонорово поспішав за ним, а на плечі в мене висіла та смикалася ташка зі здобиччю.
Ліс робився дедалі густішим та загрозливішим. Стрункі смугасті, мов змії, стовбури грабів протинали небеса. Липи, що, за Лехом, пам’ятали народження людства, стояли, розправивши плечі, а їхні стовбури скидалися на вкриту патиною моху кольчугу. Дуби витягали стовбури, наче шиї пташенят, що помирають від голоду і шукають їжу, та похмурими гілками затуляли сонце соснам, тополям і липам. Подекуди Лех зупинявся й мовчки розглядав якісь сліди у тріщинах зогнилої кори, нарости на деревах чи лисини, поцятковані химерними чорними дірочками, крізь які сяяла оголена біла деревина. Ми минали гайки молодих березок зі стрункими тендітними паростками, які боязко схиляли свої маленькі тоненькі гілочки та бруньки.
Крізь туманну завісу листя нас помітили зграї птахів, що саме влаштувалися відпочити, а тепер налякано злітали вгору, ляскаючи крильми. Їхній крик змішався з хором бджіл, які загули навколо нас рухливою мерехтливою хмарою. Лех прикрив обличчя руками і кинувся навтьоки до щільніших хащів, а я не відставав, тримаючи в одній руці ташку з птахами і кошик з тенетами, а другою відганяючи виснажливий і мстивий рій.
Безмозка Людмила була дивна жінка, і я щораз більше боявся її. Вона була статурна і вища за інших жінок. Волосся, що, схоже, ніколи не бачило ножиць, каскадом спадало на плечі. У неї були великі груди, що звисали мало не до живота, і м’язисті литки. Улітку вона вбиралася в потертий мішок, що не приховував ані грудей, ані кущика рудого волосся там, де сходилися ноги. Чоловіки й хлопці полюбляли розповідати про витівки, які влаштовували з Людмилою, коли вона була в гарному настрої. Сільські жіночки часто намагалися схопити її, але, як гордо повідомляв Лех, Людмила завжди знала, звідки вітер дме, тож ніхто не міг заскочити жінку проти її власної волі. Вона, наче шпак, зникала в підліску, і виповзала, коли навколо нікого не було.
Ніхто не знав, де вона влаштувала собі барліг. Часом на світанку, коли селяни з косами на плечах ішли на поля, вони бачили, як Безмозка Людмила пожадливо махає їм звіддаля. Бажання працювати відразу слабшало, і вони ледачо витягали руки, махаючи у відповідь. Лише голоси дружин і матерів, які вже наближалися з серпами й мотиками, повертали чоловіків до тями. Жінки часто спускали на Людмилу псів, але якось найбільший і найнебезпечніший із випущених вирішив не повертатися. Відтоді Людмила завжди з’являлася разом із твариною, яку вела на мотузці. Інші пси розбігалися, підібгавши хвости.