Опівдні ми дісталися до залізничної станції, де нас негайно оточили німецькі солдати у вицвілих формах і стоптаних черевиках. Селяни вклонилися їм і передали написану партизанами записку. Поки вартовий пішов по командира, кілька солдатів оточили воза і дивилися на мене, обмінюючись репліками. Один із них, літній чоловік, вочевидь, змучений спекою, носив затуманені від поту окуляри. Він нахилився над возом і уважно розглядав мене байдужими водянисто-синіми очима. Я всміхнувся йому, але він не відповів. Дивлячись йому прямісінько в очі, я замислився, чи не зурочу його. Подумав, що цей чоловік може впасти від нападу нудоти, але потім пошкодував його і відвів очі.
Від станції до воза підійшов молодий офіцер. Солдати швиденько обсмикнули свої однострої та виструнчилися. Не певні, що робити їм, селяни спробували наслідувати солдатів і теж улесливо витягнулися.
Офіцер стисло наказав щось одному із солдатів, який вийшов уперед із шеренги, підійшов до мене, грубо погладив по голові, зазирнув в очі, відтягнувши повіки, й оглянув рубці на колінах і литках. Потім відрапортував офіцерові. Той обернувся до чоловіка в окулярах, віддав наказ і пішов.
Солдати розійшлися. Із будівлі станції лунала весела мелодія. На високій сторожовій вежі з кулеметним постом вартові поправляли каски.
Солдат в окулярах підійшов до мене, мовчки відв’язав мотузку, якою я був прив’язаний до воза, закрутив її навколо свого зап’ястя і жестами наказав іти за ним. Я озирнувся на селян; вони вже заскочили на воза і шмагали батогом коня.
Ми проминули будівлю станції. Дорогою солдат зайшов на склад і взяв невеличку бляшанку з бензином. Потім ми рушили вздовж залізничних колій до загрозливого лісу.
Я не сумнівався, що солдат дістав наказ розстріляти мене, облити бензином тіло і спалити його. Я неодноразово бачив, як це робили. Пригадав, як партизани розстріляли селянина, звинувативши його в інформуванні ворогів. Тоді вони наказали жертві самостійно викопати могилу, куди пізніше впало його мертве тіло. Пригадав, як німці застрелили пораненого партизана, що намагався втекти до лісу, а потім над його мертвим тілом затанцював вогняний стовп.
Найбільше мене жахав біль. Вогнестрільна рана, без сумніву, дуже болюча, а коли спалахне бензин, стане ще гірше. Але я нічого не міг удіяти. Солдат був озброєний гвинтівкою, а мотузка від моєї ноги тягнулася до його зап’ястя.
Я був босий, і розпечені сонцем шпали пекли мої стопи. Я підстрибував, наступаючи на гострі камінці, насипані між ними. Кілька разів я спробував іти рейкою, але прив’язана до ноги мотузка чомусь заважала зберігати рівновагу. Підлаштувати свою ходу до розмашної, ритмічної ходи солдата було складно.
Він спостерігав за мною та злегка всміхнувся, побачивши мої акробатичні витівки на рейці. Ця усмішка була закоротка, щоб щось означати — він збирався вбити мене.
Ми вже минали останню стрілку й виходили за межі станції. Темнішало. Коли ми наблизилися до лісу, сонце вже сідало за верхівки дерев. Солдат зупинився, поклав на землю бляшанку з бензином і переклав гвинтівку в ліву руку. Всівшись на краю дороги, він глибоко зітхнув і звісив ноги з насипу. Потім спокійно зняв окуляри, витер рукавом піт з густих брів і відстібнув з ременя невеличку лопатку. Витягнув з нагрудної кишені цигарку, підпалив її і ретельно загасив сірника.
Чоловік мовчки спостерігав за моїми спробами послабити мотузку, що натирала ногу. Потім дістав з кишені штанів невеличкий складаний ніж, відкрив його, підсунувшись ближче, взяв мене за ногу однією рукою і так само ретельно перерізав мотузку. Потім скрутив її і, широко замахнувшись, кинув через насип.
Я розтягнув губи в усмішці, намагаючись висловити всю свою вдячність, але солдат не усміхнувся у відповідь. Тепер ми сиділи поруч — він затягався цигаркою, а я дивився, як в’ється петлями блакитний димок.
Мені спало на думку, що існує чимало способів померти. До сьогодні мене вразили тільки два з них.
Я добре пам’ятав, як у перші дні війни бомба влучила в будинок на протилежному боці вулиці від помешкання моїх батьків. Від вибуху в нас повибивало шибки. Нас налякало падіння стін, тремтіння землі, передсмертні крики незнайомих людей. Я бачив, як падали в порожнечу коричневі поверхні дверей, стелі, стіни, до яких досі розпачливо притискалися картини. На вулицю лавиною полетіли величні роялі, що роззявляли свої кришки, огрядні незграбні фотелі, моторні табуретки та пуфи. Слідом мчали люстри, з пронизливими криками розбиваючись на шматки, вилощене кухонне начиння й чайники та блискучі алюмінієві нічні горщики. Сторінки розпатраних книжок летіли донизу, змахуючи крилами, мов зграя наляканих пташок. Ванни повільно й цілеспрямовано відривалися від своїх труб і чарівним чином скручувалися й перепліталися в повітрі з поруччям, бильцями і ринвами.