Коли всілися порохи, розщеплена будівля сором’язливо оголила свої нутрощі. М’які людські тіла лежали, розкинуті на зазублених уламках стін та стель, ганчірками прикриваючи розломи. Лише зараз вони почали сочитися червоною фарбою. Дрібні клаптики розірваного паперу, тиньку і фарби обліпляли липкі червоні ганчірки, наче голодні мухи. Усе навколо ще рухалося; і лише тіла вже, здавалося, знайшли спокій.
А потім почулися стогони й крики людей, притиснутих зламаними балками, простромлених стрижнями й трубами, частково розірваних і розчавлених уламками стін. Із чорної ями вийшла лише одна стара жінка. Вона розпачливо чіплялася за цеглу, а роззявивши беззубий рот, раптом не змогла видати жодного звуку. Вона була майже гола, і з кістлявого тіла звисали поморщені груди. Діставшись до краю вирви біля купи грузу, що відділяли яму від дороги, вона на мить виструнчилася на цьому гребені, а потім перекинулася на спину й зникла під уламками.
Але від руки іншої людини померти можна було не так видовищно. Нещодавно, живучи в Леха, я побачив, як, зайшовши в гості, почали бійку двоє селян. Вони накинулися одне на одного посеред хатини, вчепилися одне одному в горло і впали на брудну підлогу. Чоловіки кусалися, мов скажені пси, рвали одне на одному одяг та плоть. Їхні вкриті мозолями долоні, коліна, плечі та ноги немов зажили власним життям. Стрибали туди-сюди в дикому танці, хапаючи, гамселячи, дряпаючи й викручуючи. Голими кулаками чоловіки били по головах, як молотками, і від удару скрипіли кістки.
Потім решта гостей, які спокійно оточили суперників і спостерігали за ними, почули страшний удар і неприємний тріск. Один із чоловіків уже давненько осідлав другого. Переможений хапав ротом повітря і, здавалося, втрачав силу, та все ж підняв голову і плюнув переможцеві в обличчя. Той не пробачив йому цього. Він тріумфально підскочив угору, мов жаба, і, широко розмахнувшись, вгатив іншому по голові зі страшною силою. Голова більше не намагалася піднятися, а немов розчинялася в калюжі крові, яка щомиті більшала. Чоловік помер.
Я почувався безпритульним псом, що його вбили партизани. Спершу вони гладили його по голові й чухали за вушками. Приголомшений від радості пес закохано і вдячно дзявкав. А потім вони кинули йому кістку. Він побіг по неї, розмахуючи нечесаним хвостом, лякаючи метеликів і топчучи квіти. Коли він схопив кістку і гордо підняв її, партизани застрелили його.
Солдат підтягнув ременя. Його рух привернув мою увагу, і на мить я облишив свої думки.
Потім я спробував підрахувати відстань до лісу та час, який знадобиться йому, щоб підхопити гвинтівку, якщо я несподівано побіжу. Ліс був задалеко; я помру на піщаному гребені на півдорозі до дерев. У найкращому разі я добіжу до латки бур’янів, де бігти стане важче, а видно мене буде так само добре.
Солдат підвівся й зі стогоном потягнувся. Навколо панувала тиша. Легкий вітерець розвіяв сморід бензину й наповнив повітря ароматом майорану та живиці.
Я подумав, що він, безумовно, застрелить мене у спину. Люди не люблять дивитися в очі тому, кого вбивають.
Солдат повернувся до мене і змахнув рукою в напрямку лісу, ніби хотів сказати: «Біжи, забирайся!». Отже, близився кінець. Я вдав, наче не розумію, і наблизився до нього. Він нестямно відсахнувся, наче боявся, що я торкнуся його, і знову тицьнув, показуючи на ліс та прикриваючи очі другою рукою.
Я подумав, що це кмітлива спроба обдурити мене; він вдавав, наче не дивиться. Я стояв, ніби приріс до землі. Солдат нетерпляче глипнув на мене і сказав щось своєю грубою мовою. Я улесливо всміхнувся йому, але це лише роздратувало чоловіка. Він знову змахнув рукою в напрямку лісу. А я знову не поворухнувся. Тоді він витягнув з гвинтівки замок, поклав її між рейками і ліг зверху.
Я ще раз підрахував відстань і вирішив, що тепер ризик невеликий. Коли я зробив перший крок, солдат привітно усміхнувся. Діставшись до краю насипу, я озирнувся: він продовжував нерухомо лежати, задрімавши на теплому сонечку.
Я квапливо махнув рукою і помчав, наче заєць, униз із насипу, простісінько до підліску прохолодного тінистого лісу. Здираючи папороттями шкіру, я драпав далі й далі, аж поки не захекався і не впав на ласкавий вологий мох.
Лежачи, я прислухався до лісових звуків і почув, як біля залізничних колій пролунало два постріли. Вочевидь, солдат вдав, що стратив мене.