У листі, прокинувшись, зашурхотіли птахи. Зовсім близенько з-під кореня вилізла ящірка і уважно подивилася на мене. Я міг розчавити її одним ударом руки, але був занадто стомлений.
8
Після того, як рання осінь знищила частину врожаю, прийшла сувора зима. Спершу довго падав сніг. Місцеві знали про витівки погоди і поспіхом робили запаси для себе й худоби, затикали дірки в будинках і коморах соломою й укріплювали димарі та солом’яні дахи, рятуючи їх від різких вітрів.
Брати мене до себе ніхто не хотів. Харчів не вистачало, і кожен зайвий рот перетворювався на тягар. Навіть вичистити гній із корівників не вдавалося, адже вони були засипані снігом до даху. Селяни давали притулок курам, телятам, кроликам, свиням і козам, люди та тварини зігрівали одне одного власним теплом. Але мені там місця не було.
Зима не послаблювала своєї залізної хватки. Низьке, затягнуте свинцевими хмарами небо, здавалося, чіпляється за солом’яні дахи. Іноді якась хмара, ще темніша за інші, пролітала повітряною кулею, тягнучи за собою лиховісну тінь, схожу на нечисть, що скрадається за грішником. Люди дихали на вкриті інеєм шибки, щоб визирнути на вулицю. Побачивши моторошну тінь, що накривала собою село, вони хрестилися й бурмотіли молитви. Для них було очевидно, що на чорній хмарі верхи скаче диявол, і поки він поблизу, варто чекати лише неприємностей.
Загорнувшись у старі ганчірки, клапті кролячого хутра та кінські шкури, я мандрував від села до села, зігріваючись теплом комети, яку змайстрував із бляшанки, знайденої неподалік від залізниці. На спині я ніс мішок із паливом, яке жадібно збирав при першій-ліпшій нагоді. Щойно мішок легшав, я вирушав до лісу і там ламав гілки, обдирав кору і викопував торф або мох. Наповнивши його, я задоволено відчував безпеку, розкручував свою комету і радів її теплу.
Знайти їжу було нескладно. Невпинні снігопади полонили людей у хатинах. Я міг із легкістю прокопати собі шлях до засипаної снігом клуні, де знаходив найкращі картоплю чи буряк, які потім смажив на кометі. Навіть помітивши мене, селяни вважали безформний клубок ганчірок, що мляво повз крізь сніги, примарою і лише спускали псів. Собаки неохоче покидали свої лігва в теплих хатах і повільно брьохали крізь глибокий сніг. Коли вони нарешті наздоганяли мене, я без зусиль відганяв їх кометою. Замерзлі й стомлені тварини поверталися до своїх домівок.
На ногах у мене були великі дерев’яні черевики, перев’язані довгими тканими стрічками. Завдяки широким підошвам і своїй невеликій вазі я досить непогано ковзав снігом і не провалювався в нього по пояс. Загорнувшись так, що лише очі блищали, я спокійно тинявся селами, зустрічаючи самих лише круків.
Спав я в лісі, закопуючись у порожнини під корінням дерев, а дахом мені служили кучугури. Я заряджав комету вологим торфом і прілим листям, що зігрівали мою схованку, наповнюючи її запашним димком. Вогонь тлів аж до ранку.
Урешті-решт, після кількох тижнів теплих вітрів, сніги стали танути, а селяни почали виходити на вулицю. Вибору в мене не було. Навколо ферм тепер тинялися пси, що добряче відпочили, і я більше не міг красти їжу та мусив щохвилини залишатися напоготові. Час було знайти якесь віддалене село на безпечній відстані від німецьких застав.
Поки я пробирався лісами, на мене часто падали бризки мокрого снігу, загрожуючи загасити комету. Наступного дня я застиг, почувши чийсь крик. Скрутившись за кущем, я боявся поворухнутися й уважно прислухався до шурхотіння дерев. Крик пролунав знову. Налякані чимось ворони заляскали крильми, злітаючи в небо. Непомітно перебігаючи від одного дерева до іншого, я наблизився до джерела звуку. На вузькій розкислій дорозі я побачив перевернутий віз і коня, але людей ніде не було видно.
Побачивши мене, кінь смикнув вухами і нетерпляче струсонув головою. Я підійшов ближче. Тварина була така худа, що я бачив кожну її кісточку. Кожна жила змарнілих м’язів висіла, немов мокра мотузка. Кінь подивився на мене затуманеними, налитими кров’ю очима, що, здавалося, ось-ось заплющаться. Він немічно поворушив головою, і з його худого горла пролунав схожий на жаб’яче квакання хрип.
Одна нога в коня була зламана трохи вище копита. Гостра скалка зламаної кістки стирчала крізь шкіру і щоразу, коли тварина ворушила ногою, висовувалася ще більше.
Над пораненою твариною вже кружляли ворони, ширяючи проти вітру та з підвітряного боку й ні на мить не зводячи з жертви очей. Час від часу вони сідали на гілки дерев, і тоді грудки мокрого підталого снігу сипалися на землю, як картопляники гупаються на пательню. У відповідь на кожен звук кінь мляво підводив голову, розплющував очі й роззирався.