Раптом фермер поплював на долоні, схопив батіг із вузлами й шмагонув по крижах двох здорових коней. Вони несамовито помчали вперед, мотузка натягнулася і зашморг захльоснувся на шиї засудженого. Захрипівши, він упав на землю, мов перекинутий вітром паркан. Коні безжально протягнули його ще кілька метрів. Коли вони захекано зупинилися, господар підійшов до жертви і кілька разів кóпнув його в шию та коліна. Тварина не смикнулася. Учувши смерть, здорові коні нервово затупотіли ногами, неначе намагаючись заховатися від погляду широко розплющених мертвих очей.
Решту дня я допомагав фермерові знімати шкіру й різати тушу.
Минуло кілька тижнів, і селяни дали мені спокій. Деякі хлопчаки час від часу поговорювали, що мене слід відвезти до німецького штабу або повідомити німців про циганського виродка в селі. Жінки уникали мене на дорозі, ретельно прикриваючи дітям голови. Чоловіки мовчки витріщалися на мене й час від часу плювали в мій бік.
Місцеве населення розмовляло повільно, ретельно зважуючи слова. Їхні традиції наказували заощаджувати слова, як дехто заощаджує сіль, і довгий язик вважався найгіршим ворогом. Торохтіїв тут мали за облудних брехунів, безсумнівно, підмовлених євреями чи циганськими ворожками. Зазвичай люди довго сиділи мовчки, нечасто перериваючи тишу якоюсь несуттєвою реплікою. Розмовляючи чи сміючись, усі прикривали рота рукою, щоб зловмисники не побачили їхніх зубів. Розв’язати їм язики й зняти напругу вдавалося лише горілці.
Мого господаря в селі поважали й часто запрошували на місцеві весілля та свята. Часом, якщо з дітьми було все гаразд, а дружина й теща не заперечували, він брав мене з собою. На таких збіговиськах фермер наказував мені демонструвати гостям мою «міську» балачку й розповідати напам’ять вірші та казки, яких мене навчили мама та няньки. Проти м’якої протяжної місцевої вимови моя міська балаканина, повна твердих приголосних, що тарахкотали, мов кулемет, здавалася якоюсь пародією. Перед виступами фермер змушував мене перехиляти одним ковтком склянку горілки. Я затинався, ноги намагалися перечепитися, і дістатися до центру кімнати було зовсім не просто.
Я відразу ж починав виставу, намагаючись не дивитися нікому в очі або на зуби. Коли я із шаленою швидкістю стрекотів вірші, селяни зачудовано витріщали очі, вважаючи мене божевільним, а цю швидку балаканину — ознакою слабкого розуму.
Від байок і римованих історій про тварин вони мало животи не надривали. Слухаючи історії про козла, що мандрував світом у пошуках столиці Козляндії, про кота в чоботах-скороходах, про бика Фердинанда, Білосніжку та сімох гномів, Мікі-Мауса та Піноккіо, гості реготали, давилися їжею і порскали горілкою.
Після виступу мене кликали від одного стола до іншого, наказуючи повторювати деякі вірші й піднімати нові тости. Якщо я відмовлявся, вони заливали пійло мені до горла. Зазвичай я напивався ще посеред вечора і майже не розумів, що відбувається. Обличчя навколо починали перетворюватися на морди тварин із моїх казок, неначе оживали ілюстрації з дитячих книжок, які я ще пам’ятав. Мені здавалося, наче я падаю до глибокої криниці з гладенькими вогкими стінами, вкритими пухким мохом. На дні криниці замість води стояло моє тепле надійне ліжко, де я міг спокійно заснути й забути про все.
Зима добігала кінця. Ми з фермером щодня ходили до лісу по дрова. Повітря повнилося теплою вологою, і пухнастий мох набрякав, звисаючи з гілляк великих дерев, наче сіра напівзамерзла кроляча шкірка. Вони сочилися водою, кидаючи темні краплі на відірвані смуги кори. Навсібіч розбігалися невеличкі струмки — ось вони стрибали й пірнали під багнисті корені, щоб знову виринути й грайливо продовжити свій по-дитячому непередбачуваний біг.
Сусідська родина влаштовувала для красуні-доньки весілля. Селяни, вдягнувши свої найкращі недільні шати, танцювали на току, який для такої нагоди спеціально позамітали та прикрасили. Наречений за старовинним звичаєм цілував кожного в губи. Наречена, приголомшена нескінченними тостами, то плакала, то сміялася, не зважаючи на чоловіків, що щипали її за сідниці й мацали груди.
Коли гості пішли до танцю й кімната спорожніла, я кинувся до столу по їжу, яку заробив своїм виступом. Влаштувався в темному кутку, намагаючись уникнути п’яних кепкувань. До кімнати, дружньо обіймаючи одне одного за плечі, увійшло двійко чоловіків. Я знав їх обох. Вони належали до когорти найзаможніших мешканців села. У кожного було кілька корів, табун коней і найкращі земельні ділянки.