Натовп уже був на подвір’ї, і я чув їхні вигуки. Схопивши комету, я вислизнув крізь дірку до густих заростей пшениці за клунею. Пірнувши всередину та пригнувшись, я, наче кріт, прокладав собі шлях до лісу.
Я, мабуть, був десь на середині поля, коли земля здригнулася від вибуху. Я озирнувся. Дві стіни сумно похилилися одна на одну — більше від клуні нічого не залишилося. Між ними кружляли уламки дощок і вихори сіна. Угорі грибком росла хмара порохів.
Діставшись до краю лісу, я перепочив. Радів, що на господаревій фермі не видно вогню. Єдине, що я чув, — галас селян. Ніхто мене не переслідував.
Я знав, що не зможу повернутися, тож заглибився в ліс, ретельно роздивляючись кущі, де ще було чимало набоїв, шматків «мила» і бікфордових шнурів.
9
Кілька днів я блукав у лісі й намагався наблизитися до якихось сіл. У першому я побачив людей, що, розмахуючи руками, з галасом бігали від одного будинку до іншого. Що там трапилося, я не знав, але ідея не наближатися здавалася мудрим рішенням. В іншому я почув постріли, отже, десь неподалік були або німці, або партизани. Утративши мужність, я ішов ще два дні. Нарешті, зголоднівши та виснажившись, я вирішив навідатися до найближчого села, що здавалося досить спокійним.
Вийшовши з кущів, я мало не наштовхнувся на чоловіка, що орав невеличке поле. Це був справжній велетень із величезними руками й ногами. Руді бачки закривали його обличчя мало не до очей, а довге скуйовджене волосся стирчало, мов зарості очерету. Його світло-сірі очі насторожено оглянули мене. Намагаючись скопіювати місцеву говірку, я сказав, що за дах над головою й скромну їжу доїтиму його корів, чиститиму стайні, виганятиму худобу на пасовисько, рубатиму дрова, розставлятиму тенета на пташок і накладатиму на людей та тварин чари проти всіх можливих хвороб. Селянин уважно вислухав, а потім повів мене до себе додому, не прохопившись жодним словом.
Дітей у нього не було. Посперечавшись із кількома сусідами, селянинова дружина погодилася мене залишити. Мені показали місце в корівнику, де я мав спати, і розповіли про мої обов’язки.
Це село було бідне. Хатки тут зводили з колод, обмащених з обох боків змішаною з соломою глиною. Стіни вгрузали глибоко в землю й підтримували покручені солом’яні дахи з димарями з вербових гілок та глини. Лише в кількох селян були клуні, та й те їх прибудовували до хати, щоб заощадити на спільній стіні. Час від часу з сусідньої залізничної станції приходили німецькі солдати й забирали в селян усю їжу, яку вдавалося знайти.
Якщо німці наближалися, а тікати до лісу вже було запізно, мій господар ховав мене в майстерно замаскованому льосі під клунею. Вхід до нього був дуже вузький і мав завглибшки принаймні три метри. Я власноруч допомагав викопати той льох, тож ніхто, крім господаря і його дружини, про нього не знав.
Усередині ховалася вщент наповнена шафа зі шматками масла, головками сиру, копченою шинкою, кільцями ковбас, пляшками домашніх настоянок та іншими смаколиками. На дні завжди було дуже холодно. Поки німці гасали будинком, вишукуючи їжу, лапáли в полі свиней або незграбно намагались упіймати курчат, я сидів, нюхаючи чудові пахощі. Часто солдати зупинялися простісінько на дошці, що прикривала вхід до мого притулку. Я звик затискати собі носа, щоб випадково не чхнути, прислуховуючись до незрозумілих розмов. Щойно вдалині стихали звуки військових вантажівок, чоловік витягав мене з льоху, і я брався до своїх щоденних обов’язків.
Почався сезон грибів. Зголоднілі селяни раділи йому й поспішали до лісу збирати щедрий урожай. Кожна пара рук цінувалася на вагу золота, тож господар завжди брав мене з собою. Селяни тинялися лісом великими групами в пошуках невеличких грибів. Господар бачив, що я скидаюся на циганчука, й, остерігаючись того, щоб не видали німцям, поголив моє чорне волосся. Виходячи кудись, я надягав великий чорний кашкет, що закривав півобличчя й так привертав менше уваги. Однак від підозрілих поглядів селян я продовжував почуватися незатишно і завжди намагався триматися поближче до господаря. Я відчував, що з мене він має непоганий зиск, тому не проганятиме ще якийсь час.
Дорогою по гриби ми перетинали залізницю, що бігла лісом. Кілька разів на день, пихкаючи димом, локомотиви тягнули за собою вантажні потяги. На дахах вагонів та встановленій перед паровиком платформі стояли кулемети. Солдати в касках вивчали в біноклі небо й ліси.
А потім тут пустили новий поїзд. У зачинені вагони для худоби наганяли живих людей. Дехто з селян працював на станції й приносив додому новини. Ці потяги перевозили ув’язнених і засуджених до смерті євреїв та циган. У кожен вагон напихали, наче кукурудзяні качани, по двісті людей, змушуючи їх підняти руки, щоб заощадити місце. Старі й молоді, чоловіки, жінки та діти, навіть немовлята. Мешканців сусіднього села часто наймали на будівництво концтаборів, і, повернувшись звідти, вони оповідали дещо дивне. Вони казали нам, що після виходу з поїзда євреїв ділять на групи, змушують роздягнутися і забирають у них усі пожитки. Волосся стригли, вочевидь, щоб набивати матраци. А ще німці перевіряли їм зуби і, щойно побачивши золотий, одразу виривали його. Газові камери та печі не могли впоратися з такою кількістю людей; тисячі отруєних газом не спалювали, а просто закопували в ями поблизу табора.