Почувши позаду себе голоси, малий спробував повернутися. Однак у нього, мабуть, були зламані кістки, бо він лише застогнав, а на вустах з’явилася велика кривава бульбашка. Дитина відкинулася на спину й заплющила очі. Селяни недовірливо дивилися на хлопчика звіддалік. Якась жінка підповзла до нього, схопилася за поношені черевички на ногах малого й зірвала їх. Він поворухнувся, застогнав і знову кашлянув кров’ю. Розплющивши очі, хлопчик побачив, як селяни похапцем відсахнулися подалі, налякано хрестячись. Він знову заплющив очі й більше не ворушився. Двійко чоловіків схопили дитину за ноги й перевернули. Малий помер. Селяни зняли з нього курточку, сорочку та шорти й віднесли його на рейки. Хлопчика покинули там, де німецький патруль не міг його не помітити.
Ми повернули до села. Рушивши додому, я озирнувся. Хлопчик лежав на білих камінцях між рейками, й видно було лише чорну копицю його волосся.
Я намагався уявити, про що він думав перед смертю. Викидаючи його з потяга, батьки або друзі, безумовно, запевняли, що люди допоможуть йому і врятують від жахливої смерті у велетенській печі. Напевно, він почувався зрадженим та обдуреним. Він радше притиснувся б до теплих тіл своїх батьків у напхом напханому вагоні, відчув би тисняву та їдкий гарячий запах, близькість інших людей і знав би, що не залишиться сам, а всі навколо переконували б, що ця подорож — просто якесь непорозуміння.
Попри те, що я спочував хлопчиковій трагедії, в глибині душі заворушилося полегшення, що він помер. Я думав, що якби його залишили в селі, це б нічим хорошим не скінчилося. Якби німці дізналися про єврейського знайду, вони б оточили село. Обшукали б кожен будинок, знайшли б хлопчика, а заразом і мене в моєму льосі. Вони б, напевно, вирішили, що я теж випав із потяга, і вбили б нас обох на тому ж місці, а потім покарали б ціле село.
Я натягнув кашкета нижче й тягнувся позаду всіх. Можливо, було б простіше змінити людям колір очей та волосся, ніж будувати велетенські печі, а потім полювати на євреїв і циган, щоб згодовувати в їхні жерла?
Тепер збирати гриби ходили щодня. Кошики з ними сушилися по всіх усюдах, а в клунях і на горищах уже ховалися цілі купи. У лісах грибів щодня виростало ще більше. Щоранку селяни розсипалися лісом з порожніми кошиками. Під променями осіннього сонця, крізь спокійний безвітряний підлісок, який охороняли високі дерева, ледаче пролітали навантажені бджоли, несучи нектар уже зів’ялих квітів.
Нахиляючись, щоб зірвати гриби, люди перегукувалися радісними голосами, щойно вдавалося знайти рясну їх купу. У заростях ліщини й ялівцю та на гілках дубів і грабів їм відповідало ніжне різноголосся пташок. Часом чулося моторошне пугукання сови, але ніхто не міг розгледіти її в глибокому, захованому від чужих очей дуплі якогось стовбура. Поласувавши яйцями куріпок, у густих кущах ховалася руда лисичка. Підбадьорюючи себе власним сичанням, нервово проповзали гадюки. Вгодований заєць кидався до хащів велетенськими стрибками.
Лісову симфонію переривали лише пихкання паровика, грюкання вагонів і скреготіння гальм. Люди застигали, повернувшись обличчям до залізниці. Пташки змовкали, сова з неабиякою гідністю закутувалася в сірий плащ і ховалася ще глибше в дуплі. Заяць зупинявся, нашорошував довгі вуха і, заспокоївшись, стрибав собі далі.
Кілька тижнів, аж поки не закінчився грибний сезон, ми часто прогулювалися вздовж колії, час від часу минаючи видовжені купки чорного попелу та обгорілі поламані кістки, втоптані у гравій. Селяни зупинялися й роздивлялися їх, стиснувши губи. Багато хто боявся, що навіть спалені тіла втікачів із потяга можуть заразити людей і тварин, тож поспіхом присипав останки грязюкою.
Якось я вдав, наче підіймаю гриб, який випав із кошика, й схопив повню жменю людського праху. Він прилипав до пальців і тхнув бензином. Я уважно роздивився попіл, але не побачив у ньому нічого людського. Однак він не був схожий на той, що залишався в кухонних печах, де палили дрова, сухий торф і мох. Я налякався. Коли я розтирав між пальцями жменьку чорного попелу, мені здалося, наче вгорі ширяє привид спаленої людини, спостерігаючи й запам’ятовуючи кожного з нас. Я знав, що привид може ніколи більше не покинути мене, може завжди тягнутися назирці, лякати мене вночі, наповняючи жили хворобами, а мозок — божевіллям.