11
Священик повіз мене з містечка на позиченому возі. Сказав, що знайде в сусідньому селі когось, хто попіклується про мене до кінця війни. Дорогою туди ми зупинилися в місцевому костьолі. Чоловік залишив мене на возі, а сам пішов у будинок, де, як я бачив, сперечався про щось із вікарієм. Вони обидва збуджено жестикулювали й шепотілися, а потім пішли до мене. Я зістрибнув із воза й увічливо вклонився вікарієві, поцілувавши його рукав. Чоловік подивився на мене, благословив і, не прохопившись жодним словом, повернувся до будинку.
Священик рушив далі й урешті-решт зупинився на віддаленому краю села біля досить усамітненої ферми. Він зайшов усередину й залишався там так довго, що я вже почав турбуватися, чи не сталося з ним, бува, чогось. Двір охороняв велетенський похмурий і понурий вовкодав.
Потім священик повернувся в супроводі приземкуватого кремезного селянина. Пес підібгав хвоста й припинив гарчати. Чоловік оглянув мене й відвів священика вбік. Їхню розмову я чув лише уривками. Фермер виглядав засмученим. Тицяючи на мене пальцем, він кричав, що з першого погляду зрозуміло, що я нехрещений циганський виродок. Священик тихенько заперечував, але селянин його не слухав. Він переконував, що, залишивши мене, наразиться на неабияку небезпеку, адже німці часто навідувалися в село, а знайшовши мене, не слухатимуть нікого.
Священик поступово втрачав над собою контроль. Раптом він схопив чоловіка за руку і прошепотів щось йому на вухо. Селянин, вочевидь, здався і, лаючись, наказав мені йти за ним до хати.
Священик підійшов до мене й зазирнув у вічі. Ми мовчки витріщалися одне на одного. Я не знав, що робити. Спробувавши поцілувати його руку, поцілував свій власний рукав і знітився. Чоловік засміявся, перехрестив мені голову й поїхав геть.
Упевнившись, що священика немає поруч, селянин схопив мене за вухо, мало не відірвавши від землі, й потягнув до хати. Коли я зарепетував, він так боляче тицьнув мене пальцем між ребра, що мені аж дух перехопило.
На обійсті нас було троє. Господар Гарбуз із похмурим неживим лицем і завжди роззявленим ротом; пес Юда з хитрющими блискучими очицями; і я. Гарбуз був удівець. Часом у розпалі сварки сусіди згадували єврейську сирітку, яку чоловік узяв до себе, коли її батьки втекли. Варто було комусь із Гарбузових свиней чи корів зробити сусідам шкоду, селяни злостиво нагадували чоловікові про ту дівчинку. Вони казали, що він щодня бив її, ґвалтував і схиляв до різноманітних непристойностей, аж поки вона нарешті не зникла. Тимчасом як Гарбуз відремонтував свою ферму на гроші, отримані від батьків дівчинки. Чоловік лютився, почувши такі звинувачення, відв’язував Юду й погрожував напустити його на наклепників. Сусіди щоразу замикали двері й дивилися з вікон на огидну тварюку.
Ніхто не ходив до Гарбуза в гості, й чоловік завжди сидів у своїй хаті самотою. Я мав доглядати за двома свинями, коровою, десятком курей та парою індичок.
Гарбуз узяв собі за звичку несподівано й без причини мовчки бити мене. Підкрадався до мене ззаду й хльостав по ногах батогом. Крутив мені вуха, тер великим пальцем волосся й лоскотав п’яти та під пахвами, аж поки я не починав битися в судомах. Чоловік уважав мене циганчуком і наказував розповідати йому циганські історії. Однак я міг пригадати лише вивчені вдома до війни казки та вірші. Слухаючи їх, Гарбуз чомусь скаженів, утім причини я так ніколи й не збагнув. Він знову брався мене бити й погрожував спустити Юду.
Пес був суцільним жахіттям. Він міг загризти людину, клацнувши своїми щелепами. Сусіди часто докоряли Гарбузові за те, що він спускав собацюру на тих, хто крав у садку яблука. Почвара розривала злодієві горло, і той зразу ж помирав.
Чоловік весь час підцьковував пса проти мене. Із плином часу тварина, мабуть, упевнилася, що я — її найгірший ворог. Варто було Юді побачити мене, як він одразу наїжачувався, наче дикобраз. Очиська наливалися кров’ю, ніс та губи тремтіли, а з огидних ікл крапала піна. Пес кидався до мене з такою силою, що я боявся, щоб не луснула мотузка, та водночас сподівався, що потвора повіситься на власній шворці. Побачивши псову лють і мій страх, Гарбуз узявся час від часу від’язувати Юду та, притримуючи тварину за ошийник, дозволяв їй притиснути мене до стіни. Собача пащека гарчала й плювалася слиною за кілька сантиметрів від мого горла, а міцне тіло здригалося від варварської люті. Пес мало не задихався, захлинаючись власною пінистою слиною, а господар нацьковував його міцними слівцями та грубими підштовхуваннями. Юда був так близько, що від його теплого вологого дихання в мене робилося мокрим лице.