У такі миті життя мало не покидало мене, а кров у жилах текла ледачими повільними краплями, наче весняний мед крізь вузьку шийку пляшки. Від жаху я мало не опинявся десь в іншій реальності. Дивився на очі почвари, що палали вогнем, і на вкриту волоссям та ластовинням чоловікову руку, що стискала ошийник. Собачі зуби щомиті могли заклацнутися на моєму тілі. Якби я не захотів страждати, мені достатньо було підставити шию під перший жадібний укус. Саме тоді я зрозумів, як милосердно вчиняє лисиця, скручуючи гусям шию.
Проте Гарбуз не відпускав пса. Натомість він сідав навпроти мене, жлуктив горілку й розмірковував уголос, чому мені дозволено жити, тоді як його сини повмирали такими молодими. Він часто запитував у мене про це, а я не знав, що йому відповісти. Не дочекавшись від мене відповіді, чоловік лупцював мене.
Я не розумів, чого йому від мене треба і чому він мене б’є. Намагався триматися від нього подалі. Робив усе, що мені наказували, але побої не вщухали. Уночі Гарбуз прослизав на кухню, де я спав, і будив мене, лементуючи простісінько у вухо. Коли я з вереском підстрибував, чоловік реготав, а надворі, приготувавшись до сутички, скаженів Юда. Час від часу, поки я спав, Ґарбуз тихенько приводив до кухні пса, обмотавши йому пащу ганчірками, і в темряві кидав тварину на мене. Пес крутився на мені, а я, збувшись голови від жаху, не розумів, де опинився і що відбувається, та змагався з велетенською волохатою почварою, що дряпала мене своїми пазурами.
Одного дня в гості до Гарбуза приїхав на запряженому псами візку вікарій. Він благословив нас обох, а потім, помітивши чорні та фіолетові синці на моїх плечах і шиї, наказав розповісти, хто й чому побив мене. Гарбуз зізнався, що покарав мене за ледарювання. Вікарій лагідно застеріг його і попросив привезти мене наступного дня до костьолу.
Щойно священик поїхав, селянин відвів мене до хати, роздягнув і відшмагав вербовими різками, уникаючи обличчя, рук та ніг, де могли залишитися помітні сліди. Як завжди, чоловік заборонив мені плакати; втім, коли різки влучали в найчутливіші місця, я не міг стерпіти біль та скиглив. На Гарбузовому чолі з’явилися крапельки поту, а на шиї набрякли жили. Він запхав мені до рота якесь грубе полотно й, облизавши язиком пересохлі губи, продовжив мене періщити.
Наступного дня, щойно зазоріло, я вирушив до костьолу. Сорочка й штани прилипали до кривавих латок на спині й сідницях. Але Гарбуз попередив мене: якщо я хоча б словом прохоплюся про побиття, увечері він спустить на мене Юду. Я кусав губи, присягаючись, що нічого не скажу, й сподівався, що вікарій нічого не помітить.
Сонце лише з’являлося над обрієм, а перед костьолом уже чекав натовп підстаркуватих жінок. Їхні ноги та тіла були загорнуті в клапті найрізноманітніших тканин, а закоцюблі від холоду пальці рухали намистини чоток під бурмотіння нескінченних молитв. Побачивши священика, жінки хистко підвелися, спираючись на свої вузлуваті ціпки, й швиденько почовгали чоловікові назустріч, змагаючись за право першою поцілувати його заляпаний рукав. Я стояв осторонь, намагаючись залишатися непоміченим. Однак ті, хто ще щось бачив, з огидою витріщалися на мене й називали упирем або циганським знайдою і тричі плювали в мій бік.
Костьоли завжди приголомшували мене. Утім, вони залишалися просто невеличкими Божими будинками, розкиданими по цілому світі. Господь не жив у жодному з них, проте чомусь вважалося, наче він одночасно присутній у кожному. Він був як несподіваний гість, для якого заможні селяни завжди готували за столом додаткове місце.
Священик помітив мене і лагідно погладив по волоссю. Я знітився і, відповідаючи на його запитання, переконував, що вже став слухняним і господареві більше не доводиться мене бити. Чоловік розпитував про моїх батьків, про наш довоєнний будинок і про храм, який ми відвідували, але я не надто добре його пам’ятав. Збагнувши, що я нічого не тямлю в релігії та обрядах, священик відвів мене до органіста й попросив пояснити мені значення літургійних предметів і почати навчати на служку для ранкових мес та вечірень.
Я почав ходити до костьолу двічі на тиждень. Чекав позаду, поки бабусенції доповзуть до своїх лав, а потім сідав в останньому ряду, неподалік від посудини з освяченою водою, що надзвичайно мене приваблювала. Ця вода не була схожа на жодну іншу воду. Вона не мала ні кольору, ні запаху і на вигляд вражала значно менше за, скажімо, перемолоті кінські кістки. Утім, вважалося, що її могутність значно перевищує сили всіх цілющих рослин, заклинань та зіль, які мені доводилося бачити.