Я дійшов висновку, що Гарбузові відверто безпричинні напади гніву мали якесь таємниче підґрунтя. Пригадував чарівні заклинання Марти та Ольги, що мали б наганяти хворобу, однак це не було справжнім чаклунством. Кінець кінцем я вирішив дослідити, за яких обставин Гарбуз скаженіє. Кілька разів, мені здавалося, наче я знайшов підказку. Двічі підряд він відлупцював мене після того, як я почухав голову. Хтозна, можливо, між тим, що пошуки моїх пальців заважали вошам у їхніх повсякденних справах, і Гарбузовою поведінкою був якийсь зв’язок. Я негайно припинив чухатися, хоча свербіло просто немилосердно. Однак через два дні по тому, як я дав вошам спокій, мене знову побили. Довелося наново покумекати.
Далі я припустив, що на господарів настрій якось впливає хвіртка в паркані, що вела до поля конюшини. Після того, як я заходив у неї, Гарбуз тричі кликав мене і давав ляпаса, щойно я наближався. Я вирішив, що біля хвіртки мене перестріває якийсь ворожий дух і налаштовує Гарбузa проти мене. Уникаючи нечистої сили, я почав перелазити через паркан. Це не надто допомогло. Гарбуз не міг зрозуміти, чому я витрачаю час на перелізання високого паркану замість того, щоб піти навпростець через хвіртку. Він гадав, що я навмисно кепкую з нього, і гамселив мене ще дужче.
Підозрюючи, що я плекаю якісь лихі наміри, чоловік безперестанку мучив мене. Він розважався, тицяючи мені між ребра руків’я сапи. Кидав мене в зарості кропиви та колючих кущів, а потім реготав, спостерігаючи, як я шкрябаю опіки на колінах. Він погрожував, що за непослух покладе мені на живіт мишу, як роблять із невірними дружинами чоловіки. Це лякало мене найбільше. Я уявляв на своєму пупі мишу під склянкою і передчував невимовні страждання, що почнуться, коли ув’язнений гризун прокладатиме собі шлях через пуп до моїх нутрощів.
Я обмірковував різноманітні способи зачаклувати Гарбуза, але всі вони здавалися непридатними. Одного дня, коли він прив’язав мою ногу до ослінчика і лоскотав її житнім колоском, я пригадав одну з Ольжиних історій. Вона розповідала мені про метелика з малюнком у вигляді мертвої голови на спинці, схожим на той, який бачив на формі німецького офіцера. Якщо впіймати такого метелика і тричі дунути на нього, смерть найстаршої людини в будинку не забариться. Саме тому молодята, що чекають на спадок від своїх ще живих бабусь та дідусів, уночі не сплять, а полюють на метеликів.
Згадавши про це, я взяв собі за звичку тинятися будинком, коли Гарбуз та Юда поснуть, і, відчиняючи вікна, пускати всередину метеликів. Вони залітали цілими зграйками й кружляли в божевільному смертельному танці навколо тріпотливого вогника, наштовхуючись одне на одного. Деякі летіли прямісінько на вогонь і згоряли живцем або застрягали в краплях свічкового воску. Казали, що провидіння Боже перетворює їх на інших створінь і в кожному переродженні метелики вимушені страждати відповідно до своєї провини. Утім їхня спокута мене не займала. Попри те, що я розмахував перед вікном свічкою й гостинно запрошував усіх метеликів, насправді потрібен мені був лише один. Якось вогник свічки й мої рухи налякали Юду, а його гавкіт розбудив Гарбуза. Чоловік підкрався до мене. Побачивши, як я стрибаю кімнатами зі свічкою в руках, а навколо мене в’ються рої мух, метеликів та інших комах, він вирішив, що я проваджу якийсь грішний циганський обряд. Наступного дня на мене чекало повчальне покарання.
Але я не здавався. Спливло чимало тижнів, і якось перед світанком я упіймав довгоочікуваного метелика з дивним забарвленням. Обережно дмухнувши на нього тричі, я відпустив комашку. Вона покружляла навколо грубки й зникла. Я знав, що Гарбуз помре за кілька днів, і спочутливо дивився на нього. Він і гадки не мав, що його кат уже вирушив у путь, вийшовши з химерного чистилища, населеного хворобами, болем та смертю. Можливо, він уже був у будинку й нетерпляче чекав на вдалу нагоду перерізати нитку його життя, наче серп, що перерізає тендітне стебельце. Я не противився побиттю, пильно вдивляючись у фермерове обличчя та шукаючи в очах перших ознак близької смерті. Якби ж він тільки знав, що на нього чекає.
Однак Гарбуз продовжував видаватися досить міцним і здоровим. На п’ятий день я почав підозрювати, що смерть нехтує своїми обов’язками, аж раптом почув із клуні Гарбузів крик. Я кинувся туди, сподіваючись почути, як він промовляє свою останню волю та кличе священика, але селянин просто схилився над мертвим тілом маленької черепашки, що дісталася йому в спадок від діда. Вона була геть домашня й жила у власному кутку клуні. Гарбуз пишався своєю черепахою, адже вона була старшою за всіх мешканців села.