Гарбуз підвішував мене щодня — подеколи вранці, подеколи ввечері. А якби він не боявся лисиць та злодіїв і міг залишити Юду всередині, то робив би це ще й вночі.
Завжди одне й те саме. Поки я ще мав сили, пес спокійно витягався на підлозі, вдаючи, наче спить, або недбало ловив бліх. Коли біль у руках і ногах посилювався, він насторожувався, наче відчував, що відбувається всередині мого тіла. Струмки поту лилися з мене, збігаючи цівками уздовж напружених м’язів, і крапали на підлогу з ритмічним звуком. Варто мені було випростати ноги, Юда незмінно стрибав на них.
Минали місяці. Гарбуз дедалі більше потребував моєї допомоги на фермі, адже часто напивався і не хотів працювати. Тепер він підвішував мене лише тоді, коли не мав з мене особливого зиску. Протверезівши, він чув, як галасують голодні свині та недоєна корова, знімав мене з гаків і гнав до роботи. Від такого висіння м’язи на моїх руках зміцніли, і я міг висіти годинами без надмірних зусиль. Попри те, що живіт починав боліти пізніше, з’явилися судоми, які лякали мене. Та й Юда ніколи не втрачав нагоди стрибнути на мене, хай навіть тепер і сумнівався, що колись зможе заскочити мене зненацька.
Повиснувши на ременях, я забував про все і починав молитися. Коли сили зникали, я казав собі, що мушу протриматися останніх десять чи двадцять молитов, перш ніж упаду на підлогу. Промовивши їх, я обіцяв собі ще десять чи п’ятнадцять. Я вірив, що будь-якої миті може статися диво і додаткова тисяча днів блаженства може врятувати моє життя, можливо, вже наступної секунди.
Іноді, намагаючись відвернути увагу від болю та заціпенілих м’язів на руках, я дражнив Юду. Спершу я змахував руками, наче ось-ось впаду. Пес захлинався від гавкоту, стрибав і лютував. Коли він знову збирався вкластися спати, я будив його криками, плямкав губами й вишкіряв зуби. Потвора не розуміла, що коїться. Вирішивши, що моя витривалість добігає кінця, він несамовито стрибав, бився в темряві об стіни й перевертав ослінчика біля дверей. Він скавчав від болю, важко зітхав і кінець кінцем лягав відпочити. Я використовував цю нагоду, щоб випростати ноги. Коли кімната сповнювалася хропінням змученої почвари, я заощаджував сили, назначаючи собі призи за стійкість: випрямляв одну ногу за кожну тисячу днів блаженства, дозволяв відпочити одній руці після кожної десятої молитви, а після кожної п’ятнадцятої змінював положення тіла.
Ні на що не сподіваючись, я раптом чув брязкання засуву, і до кімнати заходив Гарбуз. Побачивши, що я досі живий, він брався лаяти Юду, кóпати його та бити, аж поки пес не починав плакати й скавчати, як цуценя.
Чоловік так надзвичайно лютував, що я замислювався, чи, бува, не Бог послав його по мене цієї миті. Однак, подивившись на його обличчя, я не бачив жодного натяку на якусь божественну присутність.
Тепер мене били рідше. Підвішування забирало чимало часу, а ферма потребувала догляду. Я розмірковував, навіщо Гарбуз продовжує мене підвішувати. Невже він справді сподівається, що пес уб’є мене після стількох невдалих спроб?
Після кожного підвішування мені потрібен був час, щоб поновити сили. М’язи розтягалися, наче пряжа на веретені, й відмовлялися повертатися до звичних розмірів. Рухався я важко й почувався негнучким крихким стеблом соняшника, що намагається втримати важку квітку.
Якщо я працював повільно, Гарбуз звично кóпав мене, казав, що не збирається переховувати ледащо, й погрожував відвезти мене до німецької застави. Тоді я намагався працювати краще, ніж зазвичай, аби довести свою старанність, але догодити йому було неможливо. Напившись, селянин підвішував мене на гаки, а Юда терпляче вичікував унизу. Минала весна. Мені виповнилося десять, і я назбирав бозна-скільки днів блаженства на кожен день свого життя. Наближалося велике церковне свято, і люди в селах готували до нього ошатне вбрання. Жінки плели вінки з дикого чебрецю, росички, липового листя, яблуневого цвіту та садової гвоздики, що потім освячували в костьолі. Неф та вівтар прикрасили зеленими гілками берези, тополі та верби. Після свята ці гілки неабияк цінувалися. Їх встромляли в овочеві грядки, на полях капусти, коноплі та льону, щоб пришвидшити ріст та захистити від шкідників.