Тепер я приєднаюся до тих, кому допомагають сили зла. Досі я не зробив жодного вагомого внеску в їхній труд, але з часом можу стати видатним, як будь-хто з німецьких лідерів. Я можу сподіватися на визнання й нагороди, а ще на додаткову могутність, яка дозволить мені знищувати інших найпідступнішими методами. Усі, хто торкнеться мене, теж будуть інфіковані злом. Вони нестимуть розруху, і кожен їхній успіх даруватиме мені додаткову міць.
Я не міг гаяти жодної хвилини. Мені слід збудувати підґрунтя для ненависті, що стане моєю рушійною силою і приверне увагу злих сил. Якщо вони справді існують, навряд чи проґавлять нагоду скористатися мною.
Більше я не відчував болю. Я підповз до будинку й зазирнув у вікно. Розваги з цапом у кімнаті завершилися; тварина спокійно стояла в кутку. Евка гралася з Тетерею. Вони обоє були оголені й по черзі лягали одне на одного, стрибали, як жаби, і каталися підлогою та обіймалися, як Евка вчила мене. Макар, теж голий, стояв поруч і дивився на них згори. Коли дівчина почала брикатися й смикатися, а Тетеря здавався заціпенілим, як стовп, Макар укляк біля доньчиного обличчя й затулив її від мене своїм огрядним тілом.
Я продовжував дивитися на них ще кілька хвилин. Побачене, мов крапельки замерзлої води, що стікають з бурульки, просочувалося в мій мозок.
Раптом я відчув нестримне бажання діяти і посновигав геть. Знайомий із моїми рухами Дітко лише загарчав і пішов спати. Я рушив у бік Анулкиної хати на дальньому кінці села. Прослизнув до неї в двір, озираючись у пошуках комети. Налякані моєю появою кури почали квоктати. Я зазирнув у невеличкі дверцята.
Тієї миті стара жінка прокинулася. Я присів за великою діжкою і, коли Анулка вийшла, видав нелюдський зойк і тицьнув її палицею в ребра. Стара відьма з криками кинулася тікати й прикликати на допомогу Господа та всіх святих, наштовхуючись на городі на палі, що підтримували помідори.
Я прослизнув до задушливої кімнати й незабаром знайшов біля грубки стару комету. Набрав кілька розпечених вуглин і помчав до лісу. Позаду я чув пронизливий вереск Анулки й стурбований гавкіт псів та голоси людей, що повільно відгукувалися на її лемент.
13
О цій порі року втекти з села було нескладно. Я часто спостерігав, як місцеві хлопчики, причепивши до ніг саморобні ковзани, розгортали над головами шматки брезенту, і вітер гнав їх гладенькою поверхнею замерзлих боліт і пасовиськ.
Між селами простягалися кілометри боліт. Восени вода підіймалася, затоплюючи очерет і кущі. У трясовині швидко множилася дрібна риба та інша живність. Часом можна було побачити, як, гордо піднявши голову, кудись цілеспрямовано пливе змія. Болота не замерзали так швидко, як навколишні ставки та озера. Здавалося, наче вітри та очерет захищалися від морозу, збовтуючи воду.
Кінець кінцем крига покрила все навкруги. Де-не-де з-під неї стирчали вершечки очерету та поодинокі гілочки, вкриті памороззю, за які ненадійно чіплялися сніжинки.
Налетіли здичавілі розперезані вітри. Вони мчали повз людські поселення і, розігнавшись на пласких болотистих рівнинах, закручували хмари сніжної крупи, тягли за собою старі гілки та картоплиння, згинали непокірні голови високих дерев, які визирали з-під криги. Я знав, що в цих краях є безліч різних вітрів і вони змагаються один з одним, штовхаються та борюкаються, щоб відвоювати собі якомога більше земель.
Я вже змайстрував собі ковзани, сподіваючись, що колись зможу покинути це село. Для цього я закріпив товстий дріт на двох продовгуватих, вигнутих з одного боку шматках дерева. Потім просилив зав’язки і міцно і прикріпив їх до чоботів, які теж змайстрував власноруч із прямокутних дерев’яних підошов та клаптиків кролячої шкіри, зміцнених ззовні брезентом.
На краю болота я закріпив ковзани на чоботах. Повісив на плече розпалену комету й розгорнув над головою вітрило. Мене відразу ж підштовхнула невидима рука вітру. Кожен порив розганяв мене дужче й відносив далі від села. Ковзани мчали кригою, а тіло відчувало тепло комети. Я опинився посеред безкрайніх крижаних просторів. Завиваючи, вітер тягнув мене за собою, а темно-сірі хмари зі світлішими краями супроводжували мене в цих мандрах.
Пролітаючи нескінченною білою рівниною, я почувався вільним та самотнім, наче шпак, що ширяє в повітрі, підхоплюваний кожним поривом вітру, і летить за ним, забувши про швидкість, витанцьовуючи нестримний танок. Довіривши себе нестямній силі вітру, я ще ширше розгорнув вітрило. Важко було повірити, що місцевий люд вважав вітер ворогом і зачиняв вікна, боячись, що той принесе моровицю, безсилля та смерть. Селяни завжди казали, що вітри розносять вказівки свого господаря, диявола.