Мене накрила холодна вода. Я стулив рот і затамував подих, відчуваючи, як вістря боляче штовхає мене на глибину. Ковзнув під кригу й обдер голову, плечі та голі руки. А тоді загострена жердина дзьобнула мене в пучки пальців — хлопці відпустили її і більше не тицяли в мене.
Холод скував мене. Свідомість ціпеніла, і я, задихаючись, ковзав нижче. Тут було неглибоко, і єдина моя думка підказувала, що можна відштовхнутися жердиною від дна й виплисти біля якоїсь ополонки. Я схопив її і тримався, ковзаючи під кригою. Біля ополонки я опинився, коли легені мало не вибухали, і я готовий був розтулити рота й проковтнути все що завгодно. Ще раз відштовхнувшись, я висунув голову з води й ковтнув повітря, що здалося мені цівкою щойно закипілого супу. Схопившись за гостру крайку криги, я влаштувався так, щоб дихати, не висовуючись занадто часто. Я не знав, як далеко відійшли хлопці, й вирішив, що краще трохи зачекати.
Лише обличчя досі було живе; решти тіла я не відчував: здавалося, воно зрослося з кригою. Я спробував поворушити ногами та ступнями.
Визирнувши з ополонки, я побачив, що хлопці вже зникали вдалині, зменшуючись із кожним кроком. Коли вони відійшли на достатню відстань, я виліз на кригу. Мій одяг наскрізь промерз і хрускотів із кожним рухом. Я пострибав і помахав заціпенілими ногами та руками, потер тіло снігом, але тепло повернулося лише на кілька хвилин, а потім знову зникло. Я обв’язав ноги лахміттями, що залишилися від штанів, витягнув з ополонки жердину й важко сперся на неї. Вітер налітав на мене збоку, й трудно було дотримуватися одного напрямку. Втративши останні сили, я взяв жердину між ноги й тягнувся на ній, наче їдучи верхи на закоцюблому хвості.
Я повільно шкандибав від халуп до лісу, що виднівся віддалік. Був уже майже вечір, і коричнюватий сонцевий диск перерізали прямокутні обриси дахів та димарів. Кожен порив вітру крав у мене дорогоцінні залишки тепла. Я знав, що не можна відпочивати та зупинятися бодай на мить, поки не дістануся до лісу. Я вже бачив візерунки кори на деревах. Із-під куща вистрибнув наляканий заєць.
Коли я дістався до найближчих дерев, у голові запаморочилося. Мені здавалося, що тепер літо врозповні й над головою гойдається золоте пшеничне колосся, що Евка торкається мене своєю теплою рукою. Я бачив їжу: велетенську миску приправленого оцтом, часником, сіллю та перцем м’яса; горщик зернистої вівсянки, здобреної квашеною капустою і соковитими шкварками; гарно порізані скибки ячмінного хліба, розмочені в борщі з ячменем, картоплею та кукурудзою.
Я зробив ще кілька кроків замерзлою землею та опинився в лісі. Ковзани чіплялися за коріння й кущі. Затнувшись, я присів на повалений стовбур і майже відразу втопився в гарячому ліжку, серед м’яких гладеньких нагрітих подушок та перин. Усе розчинилося в задусі літньої ночі, наповненої п’янкими, вологими, ароматними туманами.
14
Я прокинувся на низькому широкому ліжку під стіною, вкритий смушком. У кімнаті було спекотно, і миготливий вогник товстої свічки вихоплював брудну підлогу, побілені вапном стіни й солом’яний дах. Із камінної полиці звисало розп’яття. Біля нього сиділа жінка й пильно дивилася на полум’я. Вона була боса і в тісній спідниці з грубої тканини. Кептар із кролячого хутра з численними дірками був розстібнутий до пояса. Помітивши, що я прокинувся, ґаздиня підійшла і сіла на ліжко, що застогнало під її вагою. Жінка підняла рукою моє підборіддя й уважно подивилася на мене. Очі в неї були водянисто-блакитні. Усміхаючись, жінка не прикривала рота рукою, як водилося серед місцевих. Натомість вона демонструвала два ряди кривих жовтих зубів.
Вона озвалася до мене місцевою говіркою, яку я погано розумів. Постійно називала мене бідолашним циганчуком і маленьким єврейським знайдою. Спершу вона не повірила, що я німий. Час від часу жінка зазирала мені до рота, плескала мене рукою по горлу, намагалася налякати; але я не озивався, і вона покинула свої спроби.
Жінка нагодувала мене густим гарячим борщем і ретельно оглянула відморожені вуха, долоні та ступні. Сказала, що її звуть Лабіна. Я почувався задоволено й безпечно. Лабіна мені дуже подобалася.
Удень вона прислужувала в будинках заможних селян, де хворіли дружини або було забагато дітей. Часто жінка брала мене з собою, щоб я міг порядно попоїсти, хоча в селі казали, що мене слід здати німцям. У відповідь на такі зауваги Лабіна вибухала прокльонами й кричала, що перед Богом усі рівні, а вона не Юда, щоб продавати мене за тридцять срібняків. Увечері Лабіна зазвичай приймала в хаті гостей. Чоловіки, яким вдалося вислизнути з дому, приносили горілку або кошики з їжею.