У хаті стояло одне велетенське ліжко, на якому легко могло вкластися троє. Між краєм ліжка та стіною був широкий простір, де Лабіна склала мішки, старі ганчірки й овечі шкури, влаштувавши там постіль для мене. Перед тим, як приходили гості, я завжди йшов на боковеньку, однак часто прокидався від їхніх співів і галасливих тостів, тож лише вдавав, що сплю. Ризикувати я не хотів, а Лабіна не раз грубо казала, що я заслужив на горіхи. Майже не розплющуючи очей, я спостерігав за тим, що відбувалося в кімнаті.
Пиятика починалася й тривала до пізньої ночі. Коли всі розходилися, один із чоловіків зазвичай залишався. Вони з Лабіною сідали під теплою пічкою й пили з одного горнятка. Коли вона починала непевно хитатися й нахилятися до чоловіка, він клав велетенську потемнілу від роботи руку на її в’ялі стегна й повільно забирався під спідницю.
Спершу Лабіна видавалася байдужою, а потім трохи пручалася. Другою рукою чоловік ковзав з її потилиці під блузку й стискав груди так сильно, що жінка починала скрикувати і хрипко дихати. Іноді чоловік уклякав на підлозі й, стискаючи обома руками жіночі сідниці, агресивно припадав до її лона й кусав його через спідницю. Часто він навіть бив її туди ребром долоні, й тоді Лабіна складалася навпіл та стогнала.
Вони задмухували свічку й роздягалися в темряві, регочучи, лаючись, наштовхуючись на меблі та одне одного, нетерпляче зриваючи одяг і перевертаючи пляшки, що потім котилися підлогою. Коли вони гупалися на ліжко, я боявся, що воно їх не витримає. Поки я думав про щурів, що жили з нами, Лабіна та її гість товклися на ліжку, захекано смикаючись, згадуючи то Бога, то чорта, і чоловік завивав, як пес, а жінка рохкала, мов порося.
Часто посеред ночі я виринав із туману снів та просинався на підлозі між ліжком і стіною. Ліжко наді мною тремтіло, соване тілами, що судомно вовтузились. Кінець кінцем воно повзло нахиленою підлогою аж до центру кімнати.
Залізти назад у постіль, із якої я впав, не вдавалося, тож доводилося прослизати під ліжком і штовхати його назад до стіни. Потім я повертався на свою постіль. Холодна брудна підлога була вогка та вкрита котяками і рештками птахів, яких коти притягали сюди. Повільно просуваючись у темряві, я розривав товсте павутиння, і налякані павуки стрибали мені на обличчя й волосся. Маленькі теплі мишачі тільця розбігалися по своїх нірках, наштовхуючись дорогою на мене.
Торкаючись до цього темного світу власною плоттю, я завжди відчував огиду та страх. Я вилазив із-під ліжка, витирав з обличчя павутиння і, здригаючись, чекав вдалої нагоди, щоб посунути постіль назад до стіни.
Очі поступово звикали до темряви. Я дивився, як кремезне спітніле чоловікове тіло вилазило на тремтячу жінку. Вона обіймала його м’ясисті сідниці ногами, які скидалися на крила розчавленої каменем пташки.
Селянин стогнав і глибоко зітхав, мацаючи руками жіноче тіло, припіднімався і ляскав по грудях тильним боком долоні. Такий ляскіт я чув на річці, коли жінки били мокру білизну об камінь. Чоловік кидався на Лабіну й розпростував її на ліжку. Вона, незв’язно викрикуючи щось, била його по спині. Часом селянин підіймав її, наказував уклякнути на ліжку, спершись на лікті, а сам прилаштовувався ззаду і ритмічно бив її своїм животом та стегнами.
Я з осудом та огидою спостерігав за двома сплетеними людськими постатями, що смикалися переді мною. Отже, таким було кохання: неприборканим, як роздратований багнетом бик; брутальним, смердючим, пітним. Це кохання скидалося на бійку, в якій напівоглушені, захекані чоловік і жінка, змагаючись, утрачаючи розум та людську подобу, намагалися вибити одне в одного задоволення.
Я пригадував час, проведений з Евкою. Я ставився до неї геть інакше. Мої дотики були легкі; мої долоні, мій рот, мій язик свідомо кружляли над її шкірою, м’якою й витонченою, як осіння павутинка в нерухомому теплому повітрі. Я постійно знаходив нові чутливі місця, невідомі навіть їй самій, і оживляв їх пестощами, як сонцеві промені оживляють замерзлого прохолодною осінньою ніччю метелика. Я згадував свої майстерні зусилля, що звільняли з дівочого тіла палкі бажання та трепет, які інакше навіки б залишилися бранцями. Я випускав їх на волю і хотів одного — аби вона насолоджувалася собою.
Любощі Лабіни та її гостя незабаром закінчувалися. Вони були схожі на короткі весняні грози, під якими намокає листя й трава, але корені залишаються сухими. Я пам’ятав, що наші з Евкою ігри ніколи по-справжньому не закінчувалися, а лише слабшали, коли в наші життя втручалися Макар і Тетеря. Вони знову спалахували пізньої ночі, мов багаття на торф’янику, роздмухане лагідним вітерцем. Утім навіть така любов згасла так само швидко, як зникає багаття під кінською попоною пастухів. Щойно я тимчасово втратив можливість гратися з Евкою, вона забула мене. Замість теплá мого тіла, ніжних пестощів моїх рук, м’яких дотиків моїх пальців та рота вона обрала смердючого волохатого козла і його огидно глибокі поштовхи.