Після меси натовп рушав на церковне подвір’я, не зважаючи на священика, що намагався привернути їхню увагу. Усі чекали на Лабу. Він легкою впевненою ходою наближався до виходу, голосно вистукуючи підборами по церковній підлозі. Люди шанобливо розступалися. Найзаможніші селяни підходили до чоловіка, по-панібратськи віталися з ним і запрошували на обіди на його честь. Лаба буденно ручкався з усіма охочими, не схиляючи голови. Жінки не давали йому проходу й, забувши про Лабіну, підтягували спідниці та обсмикували сукні, підкреслюючи власні принади.
Красунчик Лаба більше не працював на полі. Тепер він відмовлявся навіть допомагати дружині в господарстві. Цілими днями чоловік купався в озері. Свій різнокольоровий одяг він розвішував на дереві біля води. Неподалік збуджені жінки розглядали його м’язисте оголене тіло. Казали, що деяким із них він дозволяв доторкнутися до себе в затінку кущів, і вони були готові на будь-які сороміцькі вчинки з ним, забуваючи про жахливі покарання.
По обіді, коли спітнілі й сірі від пилюки селяни поверталися з поля, назустріч їм, обережно наступаючи на найтвердіші місця на дорозі, щоб не замастити черевиків, поправляючи краватку й поліруючи годинник рожевим носовичком, шпацирував Красунчик Лаба.
Увечері по чоловіка посилали коней і він їхав на вечірки, нерідко за десятки кілометрів від дому. Лабіна залишалася на фермі, напівжива від утоми та приниження, піклувалася про господарство, коня й чоловікові скарби. Для Красунчика Лаби час зупинився, але вона швидко старішала, її шкіра втрачала пружність, а стегна в’яли.
Минув рік.
Якось восени Лабіна повернулася додому з поля, розраховуючи застати чоловіка на горищі з усіма його скарбами. Горище було Лабиним королівством, і ключ до великого замкá, що висів на дверях, чоловік носив на грудях поруч із медальйоном Діви Марії. Однак сьогодні в будинку панувала цілковита тиша. Над комином не курився димок, а Лаба не наспівував, перевдягаючись у тепліший костюм.
Налякана Лабіна кинулася в хату. Двері на горище були розчахнуті. Жінка вилізла туди й приголомшено застигла. На підлозі лежала скриня з відірваною кришкою й білим дном. Над скринею висіло тіло. Її чоловік звисав із великого гака, на який зазвичай вішав костюми. Красунчик Лаба висів на квітчастій краватці й хитався, наче маятник, що ось-ось зупиниться. У даху була дірка, крізь яку злодій витягнув одяг зі скрині. Тоненькі промінчики надвечірнього сонця падали на мертвотно бліде обличчя та синій язик, що стирчав із рота. Навколо дзижчали райдужні мухи.
Лабіна здогадалася, що сталося. Повернувшись із озера, щоб перевдягнутися в показний костюм, Лаба побачив дірку в даху і порожню скриню. Увесь його вишуканий одяг зник, у розтоптаній соломі зірваною квіткою лежала самотня краватка.
Зміст Лабиного життя зник разом з одягом зі скрині. Крадіжка поклала край весіллям, на яких ніхто не зважав на молодого, та похоронам, на яких Красунчик Лаба застигав на краю незасипаної могили під закоханими поглядами юрби; більше можна було не сподіватися на гордовите хизування власним тілом на озері й доторки палких жіночих рук.
Ретельними обачними рухами, яких не міг повторити ніхто в селі, Лаба востаннє зав’язав краватку. Потім він підтягнув спорожнілу скриню до себе й потягнувся до гака на стелі.
Лабіна так ніколи й не дізналася, як її чоловік заробив такі скарби. Про свою відсутність він ніколи не згадував. Ніхто не знав, де він був, що робив і яку ціну заплатив за весь той крам. Проте все село знало, скільки коштувала Лабі втрата речей.
Ані злодія, ані вкраденого не знайшли. Коли я жив у селі, люди подейкували, що речі поцупив чийсь обдурений чоловік чи наречений. Інші вірили, що за злочином стоїть якась божевільно ревнива жінка. Чимало селян підозрювали у скоєному Лабіну. Почувши такі звинувачення, жінка робилася похмурою, в неї тремтіли руки, а з рота тхнуло прогірклою образою. Жінка кидалася на того, хто її звинувачував, дряпала його пазурами, а роззявам доводилося розбороняти. Повернувшись додому, Лабіна напивалася до безпам’ятства і зі слізьми та схлипуваннями притискала мене до грудей.