Під час однієї такої бійки її серце розірвалося. Побачивши, як кілька чоловіків несуть до хати її мертве тіло, я зрозумів, що доведеться тікати. Напхав до комети вуглинок, що тліли, схопив дорогоцінну краватку, яку Лабіна ховала під ліжком, краватку, на якій повісився Красунчик Лаба, й подався світ за очі. Було добре відомо, що мотузка повішаного приносить удачу. Я сподівався, що ніколи не загублю краватки.
15
Літо добігало кінця. На полях поскладали в копи снопи пшениці. Люди працювали, не покладаючи рук, але щоб швидко зібрати врожай, їм не вистачало коней чи волів.
Неподалік від села високий залізничний міст з’єднував два стрімчаки над річкою. Його охороняли важкі кулемети, заховані в бетонних довгострокових вогневих спорудах.
Уночі, коли високо в небі гули літаки, міст затемнявся, а вранці життя продовжувалося. Солдати в касках бралися до зброї, а в найвищій точці моста на прапорі маяла під вітром кутаста свастика.
Однієї задушливої ночі десь далеко пролунали кулеметні постріли. Стишений звук пролетів над полями, полохаючи людей і птахів. Ген-ген миготіли спалахи вогню. Люди збиралися перед своїми будинками. Чоловіки запалювали свої кукурудзяні люльки та, спостерігаючи за рукотворними блискавками, казали: «Фронт наближається». Інші додавали: «Німці програють», і відразу ж спалахували суперечки.
Дехто з селян казав, що незабаром прийдуть радянські комісари й усім порівну роздадуть землю, забравши її в багатіїв та віддавши бідним. Експлуататорам, корумпованим чиновникам і поліційному свавіллю гаплик.
Інші палко заперечували. Божилися перед своїми святими хрестами та кричали, що совіти націоналізують абсолютно все, навіть дружин та дітей. Вони дивилися на заграву на сході й верещали, що прихід червоних відверне людей від вівтаря, що люди забудуть заповіти предків та поринуть у гріховне життя, аж поки Бог не перетворить їх на соляні стовпи.
Брат бився з братом, батьки при матерях замахувалися сокирами на синів. Невидима сила розділяла людей, розбивала сім’ї, заплутувала думки. Лише старі не втрачали глузду й сновигали між ворожими таборами, закликаючи всіх помиритися. Вони кричали скрипучими голосами, що на світі й так достатньо війни і не варто починати нову в селі.
Гуркіт за обрієм наближався. Його рух втишив суперечки. Люди раптом забули про радянських комісарів та кару Господню й кинулися копати ями у клунях і льохах.
Вони ховали запаси масла, свинини та телятини, жита і пшениці. Одні нишком фарбували в червоне простирадла, щоб привітати нових правителів, а інші тим часом ховали подалі розп’яття, фігурки Ісуса та Марії й ікони.
Я не все розумів, але відчував у повітрі якусь терміновість. На мене більше ніхто не зважав. Я тинявся між хатами і слухав, як гупають об землю лопати, нервово шепочуться сусіди й лунають молитви. Притиснувши серед поля вухо до землі, я почув, як щось гупає.
Невже й справді наближалася Червона армія? Поштовхи в землі скидалися на стукіт серця. Я замислився, чому сіль така дорога, якщо Бог легко може перетворити грішників на соляні стовпи. І чому б Йому не обернути кількох на м’ясо чи цукор? Селянам вони стали б у пригоді не менше за сіль.
Я лежав горілиць і розглядав хмари. Вони пропливали повз, і мені здавалося, наче я сам пливу. Якщо це правда, що жінки і діти перейдуть до спільної власності, то кожен матиме багато батьків і незліченну кількість братів і сестер. Схоже, на це марно було сподіватися. От якби належати всім! Хоч би куди я пішов, батьки гладитимуть мене по голові міцними підбадьорливими руками, численні матері пригортатимуть до грудей, а безліч старших братів захищатимуть від собак. Здавалося, селяни дарма так лякаються.
Хмарки розчинялися одна в одній, темнішали або знову розсіювалися. Десь далеко над ними світом керує Господь. Тепер я розумів, чому Йому не вистачає часу на невеличку чорну блоху на кшталт мене. Він керував багатолюдними арміями, незліченними людьми, тваринами та машинами, зайнятими війною. Він мусив вирішити, хто ви´грає, а хто прогрáє; хто житиме, а кому доведеться померти.
Однак, якщо Бог дійсно визначає майбутнє, чому селяни так турбуються про віру, храми та священиків? Якщо радянські комісари справді збиралися знищити храми, сплюндрувати вівтарі, вбити священиків і стратити праведників, у Червоної армії не було ані найменшого шансу на перемогу у війні. Навіть найутомленіший Господь не міг проґавити такої загрози для Свого народу. Але хіба це не означає, що переможуть німці, що теж зносили храми і вбивали людей? З погляду Бога, краще було б, якби всі програли війну, адже всі вони були вбивці.