Селяни стривожено спостерігали за гостями. Коли серед червоних з’являлося схоже на калмицьке, узбецьке або татарське обличчя, жінки налякано скрикували, хай навіть ці прибульці усміхалися.
Полем промаршувала група селян, несучи в руках червоні стяги з незграбно намальованими серпом і молотом. Солдати радісно привітали місцевих, і назустріч делегації зі свого намету вийшов полковий командир. Поручкавшись, він запросив чоловіків усередину. Вражені селяни зняли свої капелюхи. Що робити зі стягами, вони не знали і кінець кінцем увійшли, залишивши їх біля входу.
Поруч із білою вантажівкою з червоним хрестом на даху лікар у білому халаті разом із санітарами допомагав пораненим жінкам та дітям. Навколо вантажівки зібрався натовп роззяв, яких цікавило все, що там відбувалося.
Діти бігали за солдатами, випрошуючи солодощі. Чоловіки обіймали малих і гралися з ними.
Опівдні в селі дізналися, що червоні повісили всіх полонених калмиків за ноги на дубах уздовж річки. Попри біль у грудях та руці я потягнувся туди разом із натовпом цікавих чоловіків, жінок і дітлахів.
Калмиків видно було здалеку — вони висіли на деревах, наче зів’ялі шишки-переростки. Кожного підвісили за щиколотки на окремому дереві, зав’язавши йому перед тим руки за спиною. Радянські солдати з привітними усміхненими обличчями прогулювалися навколо і спокійно скручували з газет самокрутки. Попри те, що вони не дозволяли селянам наближатися впритул, деякі жінки впізнали своїх мучителів і, лаючись, кидали у зм’яклі тіла палки та грудки землі.
Тілами підвішаних калмиків повзали мурахи та мухи. Вони заповзали в роззявлені роти, носи та очі. Влаштовували гнізда у вухах, роїлись у скуйовдженому волоссі. Налітали тисячами й билися за найкраще місце.
Чоловіки розгойдувалися на вітрі, а деякі повільно оберталися, наче копчені сосиски на вогні. Дехто здригався та хрипко щось вигукував або шепотів. Інші здавалися мертвими. Вони висіли, не кліпаючи, з широко розплющеними очима й жахливо набряклими венами на шиях. Селяни розклали неподалік вогнище, і цілі родини дивилися на повішаних калмиків, згадуючи їхню жорстокість і радіючи їхній смерті.
Вітер розгойдав дерева, і тіла взялися описувати в повітрі щораз ширші кола. Місцеві роззяви почали хреститися. Відчуваючи в повітрі подих смерті, я роззирнувся, виглядаючи її. Смерть мала обличчя покійної Марти і гралася на дубових гілках, ніжно погладжуючи тіла калмиків та обплітаючи їх павутиною, що тягнулася з її напівпрозорого тіла. Вона шепотіла їм у вуха облудні слова, ласкаво точилася холодом крізь серця та стискала горла.
Ніколи ще вона не була такою близькою. Я міг доторкнутися до її повітряного савану, зазирнути в туманні очі. Вона зупинилася переді мною, кокетливо причепурилася та натякнула на наступну зустріч. Я її не боявся; я сподівався, що вона візьме мене з собою до іншого боку лісу, до бездонних боліт, де гілки занурюються в оповиті парою казанки з бульбашками сірчаного диму, де вночі можна почути тоненьке сухе скреготіння, коли кохаються привиди, і лемент вітру у верхівках дерев, схожий на плач скрипки в далекій кімнаті.
Я витягнув руку, але привид зник між деревами, вкритими тягарем шурхітливого листя та рясним врожаєм повішаних тіл.
Здавалося, наче всередині щось палає. У голові запаморочилося, я вкрився потом. Коли я рушив до річки, прохолодний вітерець освіжив мене, і я сів на оцупок.
Тут річка була широка. Її швидка течія несла деревину, зламані гілки, клаптики мішковини; у водовертях шалено крутилися пучечки сіна. Час від часу пропливало роздуте тіло коня. Одного разу просто під поверхнею води мені привидівся синюватий людський труп, що вже почав розкладатися. Кілька хвилин вода залишалася чистою. Потім пронесло велику кількість вбитої вибухом риби. Рибини переверталися, пливли догори животами та збиралися в зграї, наче їм раптом зробилося тісно в річці, куди їх колись давно привела райдуга.
Я тремтів, тож вирішив підійти до червоних солдатів, хоча й не був певен, що вони звернуть увагу на людину з чорними чаклунськими очима. Коли я минав тіла калмиків, мені здалося, наче я упізнав того, хто вдарив мене прикладом гвинтівки. Укритий мухами, він розгойдувався широкими колами, з роззявленим ротом. Я повернув голову, щоб краще його роздивитися. Біль знову протнув мені груди.
16
Мене виписали з полкового шпиталю. Минуло кілька тижнів. Була осінь 1944-го. Біль у грудях минувся, а перелом від удару калмицької гвинтівки загоївся.