Портрети та фотографії таких видатних людей висіли в полковій бібліотеці, в польовому шпиталі, у залі відпочинку, в їдальні та солдатських наметах. Я часто розглядав обличчя цих мудрих, славетних вождів. Багато з них уже померли. Декотрі мали короткі лункі імена та довгі кошлаті бороди. Втім чоловік на останньому портреті досі був живий. Його зображення були більші, яскравіші та привабливіші за інші. Гаврило казав, що це під його керівництвом Червона армія перемагала німців і несла звільненим народам нове життя, в якому всі були рівні. Більше не буде бідних і багатих, панів та рабів, біляві люди не знищуватимуть чорнявих, нікого не страчуватимуть у газових камерах. Гаврило, як і решта командирів та солдатів полку, був зобов’язаний цьому чоловікові всім, що мав, — освітою, званням, домівкою. Бібліотека була зобов’язана йому всіма гарно надрукованими та зшитими книжками. Я був зобов’язаний йому піклуванням військових лікарів та своїм одужанням. Кожна радянська людина мала борг перед цим чоловіком за все своє майно та щасливу долю.
Звали цього чоловіка Сталін.
На портретах і світлинах у нього було добре обличчя та спочутливі очі. Він виглядав як люблячий дідусь або дядько, що давно не бачився з тобою і тепер хоче обійняти. Гаврило читав і переповідав мені багато історій про життя Сталіна. У моєму віці юний Сталін уже боровся за права знедолених і протистояв багатовіковій експлуатації бідняків безжальними багатіями.
Я розглядав фотографії Сталіна в молодості. Він мав дуже чорне скуйовджене волосся, темні очі, а потім навіть чорні вуса. Він більше скидався на цигана, ніж я, більше скидався на єврея, ніж той єврей, якого вбив німецький офіцер у чорній формі, чи той хлопчик, якого селяни знайшли на коліях. Сталінові пощастило, що в юності він не жив у тих селах, де довелося побувати мені. Якби в дитинстві його весь час били за смагляву шкіру, він не мав би так багато часу, щоб допомагати іншим; а витрачав би його, щоб захищатися від сільських хлопчаків та собак.
Але Сталін був грузин. Гаврило не казав мені, чи збиралися німці спалювати грузинів, але роздивившись фотографії людей з оточення Сталіна, я ні хвилини не сумнівався, що, упіймавши їх, німці кинули б кожного в піч. Усі ці люди були смагляві, чорноволосі та темноокі.
Сталін жив у Москві, й тому вона була серцем усієї країни та омріяним містом усіх робітників із цілого світу. Солдати співали про Москву, письменники писали про неї книжки, поети оспівували у віршах. Про Москву знімали фільми та розповідали захопливі історії. Виходило, що там, глибоко під вулицями, плавно мчали довгі блискучі потяги, схожі на велетенських кротів; вони безшумно зупинялися на станціях, прикрашених мармуром та мозаїками, гарнішими за окраси найбагатших церков.
Сталіновим домом був Кремль. Там, за високою стіною, стояло багато старовинних палаців та церков, над якими величалися схожі на велетенські редиски, перевернуті корінням до неба, бані. На інших світлинах було зображене помешкання в Кремлі, де раніше жив Ленін, покійний учитель Сталіна. Дехто з солдатів більше поважав Леніна, а інші — Сталіна, так само як одні селяни більше шанували Бога-Отця, а інші — Бога-Сина.
Солдати розповідали, що вікна кабінету Сталіна у Кремлі світилися аж до пізньої ночі, й усі мешканці Москви разом із робітниками цілого світу дивилися на них, сповнюючись натхненням та вірою у майбутнє. Він переймався стражданнями всіх людей, навіть тих, кого жахливо пригнічували в далеких країнах, але день їхнього звільнення вже був не за горами, і Сталін працював до пізньої ночі, щоб ще наблизити його.
Дізнавшись усе це від Гаврила, я часто ходив у поля та напружено думав. Я шкодував про всі свої молитви. Усі ті тисячі днів блаженства, що я ними заробив, були даремні. Якщо Бога, Сина Божого, Богоматері та менш визначних святих справді не існує, що сталося з усіма моїми молитвами? Можливо, вони кружляють у порожньому небі, як зграйка пташок, чиї гнізда зруйнували хлопчаки? А може, вони опинилися в якомусь таємному місці й разом з моїм загубленим голосом борсаються, намагаючись вирватися звідти?
Пригадуючи деякі фрази з прочитаних молитов, я почувався зрадженим. Гаврило казав, що всі вони складалися з безглуздих слів. Чому я не розумів цього раніше? З іншого боку, якось не вірилося, що священики самі не вірять у Бога та користуються Ним, аби обдурити інших людей. А як тоді щодо римської та православної церкви? Невже їх теж збудували, як запевняв Гаврило, лише для того, щоб лякати людей вигаданою Господньою могутністю, змушуючи вірян утримувати священнослужителів? А якщо священики щиро вірили, тоді що з ними трапиться, коли вони раптом дізнаються, що Бога немає, а над маківками церков є лише безкрає небо, де кружляють літаки з червоними зірками на крилах. Що вони робитимуть, коли довідаються, що всі їхні молитви були марні, а служба біля вівтаря та проповіді — брехня?