Таке жахливе відкриття приголомшить їх більше за смерть рідного батька чи останній погляд на його мертве тіло. Віра в Господа завжди заспокоювала людей, і зазвичай вони помирали раніше за власних дітей. Це був закон природи. Усіх втішало лише те, що після їхньої смерті Бог вестиме дітей земним життям, а діти знаходили єдину розраду в думці, що після смерті їхніх батьків зустріне Господь. Люди завжди думали про Бога, навіть якщо Він не мав часу слухати їхні молитви та рахувати зароблені дні блаженства.
Поступово з Гаврилових повчань я дізнавався нові таємниці. На цьому світі існували реалістичні методи сприяння добру та були люди, які присвячували цьому свої життя, — члени комуністичної партії. Їх обирали з-поміж усього народу, спеціально навчали та ставили перед ними особливі завдання. Їх готували боротися з труднощами та навіть прийняти смерть, якщо це буде необхідно заради блага робітничого класу. Члени партії стояли на вершині суспільства, звідки людські вчинки не здавалися безглуздою плутаниною, а складалися в єдиний візерунок. Партія бачила далі за найкращого снайпера. Саме тому кожен член партії не лише розумів зміст усіх подій, але й впорядковував їх та скеровував у напрямку мети. Саме тому члена партії неможливо було нічим здивувати. Партія була рушійною силою робітників, неначе локомотив у потягу. Вона вела інших до найкращих цілей та підказувала найкоротші шляхи до покращення власних життів. А Сталін був машиніст цього локомотива.
Із тривалих і бурхливих партійних зборів Гаврило завжди повертався захриплим і виснаженим. На цих регулярних зустрічах члени партії завжди оцінювали одне одного; кожен критикував інших і себе, хвалив, якщо було за що, або вказував на недоліки. Ці люди особливо добре розумілися на тому, що відбувалось у світі, та докладали всіх зусиль, аби запобігти згубним вчинкам тих, хто опинився під впливом попів чи панів. Завдяки невсипущій пильності, члени партії загартовувалися, як сталь. Серед них були старі та молоді, офіцери та рядові. Як пояснив Гаврило, сила партії ґрунтувалася на вмінні позбавлятися тих, хто, наче несправне чи покручене колесо у возі, гальмує прогрес. На зборах відбувалося самоочищення. Саме там члени партії здобували необхідну міць.
Було в цьому щось надзвичайно привабливе. Я дивився на чоловіка, вбраного, як усі решта, що працював та воював пліч-о-пліч з іншими. Здавалося, це просто пересічний солдат велетенської армії. Однак він міг бути членом партії; у кишені форми, на серці, він міг носити партквиток. І тоді він змінювався в моїх очах, як фотопапір у темній кімнаті полкового фотографа. Він ставав одним із найкращих, обраним, одним із тих, хто знає більше за інших. Його думка важила більше за ящик вибухівки. Коли він розмовляв, інші змовкали і ретельніше добирали слова, коли він слухав.
У радянському світі людину оцінювали, зважуючи не її власну думку про себе, а думку інших. Лише група людей, яку вони називали «колектив», мала право оцінювати чиюсь вагомість і важливість. Колектив вирішував, що може зробити людину потрібнішою і що може цьому завадити. Людина перетворювалася на суміш озвучених думок про себе. Гаврило казав, що необхідно постійно вивчати внутрішню суть людини. Неможливо було помітити, що на самому її дні, як у глибокій криниці, міг причаїтися ворог робітничого класу — агент капіталістів. Саме тому навколишні люди, друзі та вороги, постійно мусили стежити за кожним.
Скидалося на те, що в Гавриловому світі кожен мав багато подоб; одному обличчю давали ляпаса, а друге цілували, поки ще одне тимчасово залишалося непоміченим. Щосекунди людину оцінювали мірилом її професійної придатності, родинного походження, успіхами в колективній чи партійній роботі та порівнювали з іншими, які могли замінити тебе будь-якої миті або ти міг замінити їх. Партія постійно роздивлялася своїх членів крізь лінзи з різною фокусною відстанню, однак незмінною точністю: ніхто не знав, як виглядатиме кінцевий образ.