Із села разом із чоловіками приходило щораз більше жінок. Чимало молодиць відверто фліртували із солдатами, намагаючись відвести їх у той бік, де торгували їхні чоловіки чи брати. Білявки зі світлими очима буденно обсмикували поношені блузки та підтягали потерті спідниці й, погойдуючи стегнами, походжали перед військовими. Солдати підходили ближче, несучи з наметів яловичу та свинячу тушкованку, пачки тютюну й папір для самокруток. Не зважаючи на інших чоловіків, вони тонули в жіночих очах і, вдихаючи їхні пахощі, ненароком торкалися пишногрудих тіл.
Час від часу солдати вислизали з табору й навідувалися до села, де торгували з фермерами й зустрічалися з місцевими дівчатами. Полкові командири робили все можливе, аби завадити цим таємним зв’язкам з місцевим населенням. Політруки, командири батальйонів і навіть дивізійна газета застерігали солдатів від таких витівок. Вони підкреслювали, що дехто з заможних селян потрапив під вплив партизанів-націоналістів, які сновигали лісами, намагаючись пригальмувати переможний марш Радянської армії та завадити появі уряду робітників і селян. Нагадували, що в інших полках чоловіки верталися з таких прогулянок побитими, а дехто безслідно зникав.
Утім одного дня кілька солдатів, попри загрозу покарання, змогли вислизнути з табору. Вартові вдали, наче нічого не помітили. Життя в таборі було одноманітне, тож, очікуючи на від’їзд чи бойові дії, солдати горіли бажанням розважитися. Митько Зозуля знав про затію друзів і навіть міг би приєднатися до них, якби не був скаліченим. Він часто казав, що солдати Червоної армії, ризикуючи життями, рятували місцевих від нацистів, тож немає жодної причини уникати їхнього товариства.
Митько наглядав за мною, ще відколи я потрапив до полкового шпиталю. Я трохи погладшав завдяки його зусиллям. Митько виловлював у великому казані найкращі шматочки м’яса і знімав для мене масну піну з супу. Перед болючими уколами він підтримував мене і підбадьорював перед медичними оглядами. Якось від переїдання в мене стався розлад шлунку, і Митько сидів зі мною два дні, підтримуючи мені голову, поки мене вивертало, і витираючи мені обличчя вологою ганчіркою.
Якщо Гаврило вчив мене серйозних речей, пояснюючи роль партії, Митько відкрив мені поезію та співав, бренькаючи собі на гітарі. Саме Митько брав мене з собою до полкового кінотеатру й ретельно пояснював фільми. Це з ним я ходив дивитися, як механіки ремонтують двигуни потужних військових вантажівок, і саме Митько відвів мене подивитися, як тренуються снайпери.
Митька любили й поважали мало не найбільше в полку. У нього була прекрасна особова справа. Полкові та навіть дивізійні командири могли позаздрити його нагородам, що прикрашали на свята вицвілу форму. Митько був Герой Радянського Союзу, гордість армії та власник найбільшої кількості нагород у цілій дивізії.
Його снайперські подвиги описували в газетах і книжках для дітей і дорослих. Кілька разів чоловіка знімали для кінохроніки, яку потім дивились у колгоспах та на заводах мільйони людей. У полку пишалися Митьком; його фотографували для дивізійної газети, а кореспонденти брали в нього інтерв’ю.
Біля вечірнього вогнища солдати часто розповідали історії про небезпечні завдання, за які він брався ще торік. Вони невпинно згадували про його героїчні вчинки в тилу ворога, куди Митька закинули одного з парашутом і де він вбивав офіцерів і кур’єрів німецької армії, влучно стріляючи з надзвичайно великої відстані. Вони захоплювалися тим, як чоловікові вдалося повернутися з-за лінії фронту і знову повернутися туди з черговою небезпечною місією.
Під час таких розмов я надувався від гордості. Сидячи поруч із Митьком та спираючись на його міцну руку, я уважно прислухався до його голосу, аби не проґавити жодного слова з його розповідей чи питань інших солдатів. Якби війна тривала так довго, що я встиг би вирости та піти до війська, я б теж став снайпером, героєм, про якого за обідом говорили б робітники.
Митьковою гвинтівкою завжди захоплювалися. Іноді, піддавшись на чужі благання, він виймав її з футляра та здував з прицілу й ложа невидимі порошинки. Тремтячи від цікавості, молоді солдати схилялися над нею так благоговійно, як священик над вівтарем. Старі солдати великими мозолистими руками брали зброю за гладенько виполіроване ложе, як матір бере дитину з колиски. Затаївши дух, вони вдивлялися в кришталево-прозору лінзу телескопічного прицілу. Саме цим оком Митько дивився на ворога. Лінзи пересували ціль так близько, що снайпер бачив обличчя, жести та посмішки. Вони допомагали йому влучити точнісінько під металеву планку на грудях, туди, де билося німецьке серце.