Почувши, як солдати захоплюються гвинтівкою, Митько робився похмурим. Інстинктивно торкався зболеного, закоцюблого боку, де досі ховалися шматочки німецької кулі. Вона поклала край його снайперській кар’єрі рік тому. Вона щодня його мучила. Вона перетворила Митька Зозулю на Митька Вчителя, як його тепер називали значно частіше.
Він залишався полковим інструктором зі стрільби й передавав молодим снайперам своє мистецтво, але не цього прагнуло його серце. Іноді вночі я бачив, як він лежав із широко розплющеними очима й витріщався у трикутну стелю намету. Напевно, Митько знову проживав ті дні та ночі, коли, заховавшись серед гілок чи руїн далеко за лінією фронту, чекав слушної миті, щоб уразити офіцера, штабного посильного, пілота або танкіста. Скільки ж разів він, мабуть, дивився ворогові в обличчя, стежив за його рухами, визначав відстань, знову прицілювався. Знищуючи ворожих офіцерів, кожна його куля додавала сили Радянському Союзові.
Німецькі зондеркоманди з натренованими псами шукали його схованки, а облави ретельно прочісували все навкруги. Скільки разів він думав, що не повернеться додому! Та все ж я знав, що це були, мабуть, найщасливіші дні його життя. Митько ні на що б не проміняв ті часи, коли був одночасно суддею та катом для інших. Сам-один за допомогою лише телескопічного прицілу гвинтівки він позбавляв ворога його найкращих людей. Він упізнавав їх завдяки нагородам, відзнакам, кольорам форми. Перш ніж натиснути на гачок він, мабуть, запитував себе, чи гідна ця людина кулі з гвинтівки Митька Зозулі. Може, йому слід почекати на добірнішу жертву: капітана замість лейтенанта, майора замість капітана, пілота замість танкіста, штабного офіцера замість командира батальйону. Кожен його постріл міг убити не лише ворога, а його самого — вкрасти в Червоної армії одного з її найкращих солдатів.
Думаючи про все це, я щораз більше захоплювався Митьком. Тут, за якийсь метр від мене, лежав чоловік, який робив світ кращим і безпечнішим, не молячись на вівтарі, а вражаючи свою ціль. Німецький офіцер у блискучій чорній формі, що гаяв час, убиваючи безпомічних в’язнів чи визначаючи долю таких маленьких чорних бліх, як я, тепер проти Митька здавався справжнім нікчемою.
Коли солдати, що втекли до села, не повернулися, Митько почав хвилюватися. Наближався час вечірньої перевірки, і їхню відсутність могли викрити будь-якої миті. Ми сиділи в наметі. Митько нервово бігав, потираючи мокрі від хвилювання руки. Це були його найближчі друзі — Гриша — чудовий співак, якому Митько підігравав на баяні, Льонька — Митьків земляк, Антон — поет, який краще за всіх читав вірші, і Ванька, що, як присягався Зозуля, якось урятував йому життя.
Сонце сіло, і змінилися вартові. Митько весь час дивився на фосфоресцентний циферблат свого трофейного годинника.
Вартові на вулиці заметушилися. Хтось кликав лікаря, а до штабу через табір на повній швидкості промчав мотоцикл.
Митько кинувся вперед, тягнучи мене за собою. Інші теж бігли позаду.
Біля вартових уже зібралося чимало солдатів. Кілька чоловіків, заляпаних кров’ю, вклякли або стояли навколо чотирьох нерухомих тіл на землі. З їхніх сплутаних оповідей ми зрозуміли, що вони навідалися на свято до сусіднього села і там на них напали п’яні місцеві, приревнувавши військових до своїх дружин. Селян було значно більше, і вони роззброїли солдатів. Чотирьох убили сокирами, а решту важко поранили.
Заступник командира полку прийшов у супроводі інших старших офіцерів. Солдати розступилися і виструнчилися. Поранені марно намагалися підвестися. Заступник командира зблід, але опанував себе, вислухав звіт одного з поранених і віддав кілька наказів. Поранених негайно віднесли до шпиталю. Дехто зміг повільно пошкутильгати, тримаючись один за одного та витираючи рукавами кров, що стікала з волосся й обличчя.
Митько сів навпочіпки біля ніг убитих і мовчки вдивлявся в їхні пошматовані обличчя. Інші солдати, не приховуючи збурення, стояли неподалік.
Ванька лежав горілиць, повернувшись блідим обличчям до натовпу спостерігачів. У тьмяному світлі ліхтаря можна було розгледіти на грудях цівки крові, що вже згорнулася. Обличчя Льоні розсікли навпіл жахливим ударом сокири. Уламки черепа перемішалися з відвислими смужками шийних м’язів. Пошматовані, спотворені обличчя двох інших чоловіків не вдавалося впізнати.
Приїхала санітарна машина. Коли тіла забирали, Митько люто стиснув мою руку.
Про трагедію повідомили на вечірній доповіді. Солдати напружено ковтали слину, слухаючи нові накази, що забороняли будь-які контакти з вороже налаштованим тутешнім населенням і будь-які дії, внаслідок яких можуть погіршитися стосунки місцевих із Червоною армією. Тієї ночі Митько довго шепотів та бурмотів щось собі під ніс, бив себе кулаками по голові, а потім затихнув, поринувши в роздуми.