Минуло кілька днів. Життя в полку повернулося до звичної колії. Солдати рідше згадували імена загиблих. Вони знову почали співати й готувалися до приїзду польового театру. Але Митько погано почувався, і хтось інший тренував снайперів замість нього.
Якось Митько розбудив мене, коли ще й не зазоріло, наказав хутко вдягатися і більше нічого не пояснив. Зібравшись, я допоміг йому забинтувати ноги й натягнути чоботи. Він стогнав від болю, але продовжував поспіхом узуватися. Одягнувшись і переконавшись, що всі сплять, Зозуля витягнув з-за ліжка гвинтівку. Дістав її з коричневого футляра і повісив на плече. Порожній футляр чоловік обережно поклав на місце, щоб здавалося, що зброя всередині. Потім Митько зняв телескопічний приціл і разом з маленьким триніжком запхав до кишені. Перевіривши патронташ, снайпер зняв з гачка польовий бінокль і повісив його мені на шию.
Ми мовчки вислизнули з намету й минули польову кухню. Коли повз нас промаршував вартовий, ми прожогом кинулися в кущі, перетнули сусіднє поле й незабаром опинилися за межами табору.
На обрії досі висів нічний туман. Світла смужка сільської дороги повзла між тьмяними клаптями імли, що висіла над полями.
Митько витер із шиї піт, підтягнув ремінь і погладив мене по голові; ми рвучко прямували до лісу.
Я не знав, куди ми йдемо та навіщо, але здогадувався, що Митько чинить щось на власний розсуд; робить щось, що не мав би робити, що може коштувати йому його становища в Червоній армії та народної шани.
Однак, розуміючи все це, я продовжував пишатися, що Герой Радянського Союзу вибрав мене супутником і помічником для своєї загадкової місії.
Ми йшли швидко. З того, як Митько кульгав і підтягав гвинтівку, коли вона сповзала з плеча, видно було, що чоловік утомився. Затинаючись, він щоразу лаявся такими словами, які зазвичай забороняв казати іншим солдатам, а збагнувши, що я їх чую, наказав мені негайно все забути. Я кивав на знак згоди, але чимало віддав би за те, щоб до мене повернувся голос і я зміг повторити ці розкішні, соковиті, як стиглі сливи, російські лайки.
Ми обережно минули сонне село. Над димарями не піднімався димок, мовчали півні й собаки. Митькове обличчя заціпеніло, а губи пересохнули. Він відкоркував фляжку з холодною кавою, зробив великий ковток, а решту віддав мені. Ми поспішали далі.
Коли ми ввійшли до лісу, вже було світло, однак під деревами досі ховалася пітьма. Закоцюблі дерева виструнчилися, наче лиховісні монахи в чорних рясах, охороняючи просіки та галявини широкими рукавами своїх гілок. В одному місці сонце знайшло крихітну щілину між верхівками, і промені лилися крізь розчепірені долоні каштанового листя.
Трохи подумавши, Митько вибрав міцне високе дерево на краю ліса, ближче до полів. Стовбур був слизький, але мав нарости, а широке гілля росло досить низько. Митько підсадив мене на одну з гіляк, а потім передав довгу гвинтівку, бінокль, приціл і триніжок, які я обережно повісив на дерево. Тепер була моя черга допомагати йому. Коли мокрий від поту Митько, стогнучи та відхекуючись, заліз на мою гілку, я піднявся вище. Отак, допомагаючи один одному, ми змогли вилізти мало не на самісінький вершечок дерева, з гвинтівкою та всім спорядженням.
Трохи перепочивши, Митько мовчки відігнув кілька гілок, що закривали вид, деякі обрізав, а інші зав’язав. Незабаром у нас було зручне й гарно заховане гніздечко. У листі пурхали невидні пташки.
Звикнувши до висоти, я почав розрізняти обриси будинків у селі простісінько перед нами. У небо піднімалися перші бовдурики диму. Митько прикрутив до гвинтівки приціл і надійно закріпив триніжок. Потім відкинувся назад і ретельно прилаштував гвинтівку на підставці.
Чоловік довгенько вивчав село через бінокль. Потім віддав його мені, а сам налаштував приціл гвинтівки. Я теж подивився через бінокль на село. Картинка була навдивовижу велика, здавалося, наче будинки стоять зовсім поруч із лісом. Зображення було таке чітке та чисте, що я міг би порахувати кожну соломинку на стріхах. Я бачив, як порпаються на подвір’ях кури і як ледарює в променях першого ранкового сонця пес.
Митько попросив віддати йому бінокль. Перші ніж послухатися, я востаннє глипнув на село. Побачив, як виходить з хати високий чоловік. Він потягнувся, позіхнув і глянув на безхмарне небо. Я бачив, що сорочка на ньому розхристана, а на колінах штанів виднілися великі латки.