Я торкнувся Митькової руки й кивнув на село головою. Він подумав, що я маю на увазі людей, і зосередився на прицілі. Нікого не побачивши, чоловік зачудовано подивився на мене. Знаками я попросив його вбити пса. Він здивувався і відмовився. Я знову попросив. Зозуля несхвально подивився на мене і ще раз відмовився.
Ми сиділи мовчки та прислухалися до наляканого шепоту листя. Митько вкотре оглянув село, склав триніжок і зняв телескопічний приціл. Ми повільно почали спускатися. Час від часу снайпер бурмотів щось від болю, повисаючи на руках і намагаючись знайти ногами опору.
Стріляні гільзи він закопав під мохом і знищив усі сліди нашого перебування тут. Потім ми рушили до табору, звідки лунав гуркіт двигунів, які перевіряли механіки. Назад нам вдалося повернутися непоміченими.
По обіді, коли решта чоловіків була на службі, Митько швидко почистив гвинтівку та приціл і поклав їх назад до футляра.
Того вечора він знову був лагідний та радісний. Сентиментальним голосом Митько співав про красуню Одесу, про артилеристів, що тисячами батарей мстили за матерів, які втратили на війні дітей.
Солдати сиділи поруч і хором підспівували йому. Їхні голоси лунали голосно й чисто. А з села долітав монотонний похоронний передзвін.
18
Мені знадобилося кілька днів, щоб змиритися з думкою, що доведеться розлучитися з Гаврилом, Митьком та всіма полковими друзями. Але Гаврило твердо пояснив мені, що війна добігає кінця, що всю мою країну вже звільнили від німців і що, згідно з законами, загублених дітей слід відвозити до спеціальних центрів, де вони залишатимуться, поки не стане зрозуміло, чи живі їхні батьки.
Поки він розповідав мені все це, я дивився йому в очі та стримував сльози. Гаврило теж ніяковів. Я знав, що вони з Митьком обговорювали моє майбутнє, і якби був якийсь інший варіант, вони б обов’язково його знайшли.
Гаврило пообіцяв, що, якщо протягом трьох місяців після кінця війни я не знайду своїх родичів, він сам попіклується про мене і відправить до школи, де мене знову навчать говорити. Він переконував, що тим часом я мушу бути мужнім, пам’ятати все, чого він мене навчив, і щодня читати радянську газету «Правда».
Мені дали повну торбу подарунків від інших солдатів і стосик книжок від Гаврила та Митька. Я вдягнувся в радянську форму, яку спеціально для мене пошив полковий кравець. У кишені я знайшов маленький дерев’яний пістолет із портретом Сталіна з одного боку та Леніна — з другого.
Настав час прощатися. Я від’їжджав разом із сержантом Юрієм, що мав військові справи в тому місті, де розташовувався центр для загублених дітей. У цьому промисловому місті, найбільшому в країні, я жив до війни.
Гаврило переконався, що я нічого не забув і що з моєю особовою справою все гаразд. Він записав туди все, що я розповів йому про своє ім’я, місце, де мешкав до війни, та деталі, які пам’ятав про своїх батьків, рідне місто, наших родичів і друзів.
Водій запустив двигун. Митько поплескав мене по плечу і наказав захищати честь Червоної армії. Гаврило міцно обійняв мене, а інші по черзі потиснули мені руку, наче дорослому. Мені хотілося плакати, але я зберігав незворушний вигляд і залишався туго напнутим, як солдатський чобіт.
Ми вирушили до станції. У потязі було повно військових та цивільних. Він часто зупинявся біля розбитих семафорів, їхав далі та знову зупинявся між станціями. Ми проїжджали розбомблені міста, безлюдні села, покинуті автівки, танки, кулемети, літаки з відрізаними крилами та хвостами. На багатьох станціях за поїздом бігли люди в лахмітті, випрошуючи їжу та цигарки, а напівголі діти витріщалися на нас, роззявивши роти. До своєї станції ми дісталися через два дні.
Усі колії були зайняті військовим транспортом, вагонами Червоного Хреста і відкритими платформами, навантаженими устаткованням для армії. На перонах юрмилися радянські військові та колишні полонені в різноманітних формах, а поруч кульгали інваліди, обірвані цивільні та сліпі, що стукотіли ціпками по кам’яних плитах. То там, то тут сестри милосердя вели змарнілих людей у смугастому одязі; солдати змовкали, дивлячись на них — цих людей врятували з печей, вони поверталися до життя після концтаборів.
Я вчепився в Юрину руку й дивився на сірі обличчя тих людей, у їхні очі, що палали, мов у лихоманці, й сяяли, як уламки скла в попелищі згаслого багаття.
Неподалік від нас локомотив привіз на середину станції блискучий вагон. Із нього з’явилася іноземна військова делегація в кольорових мундирах з медалями. Швидко вишикувався почесний караул, і військовий оркестр заграв гімн. Елегантно вбрані офіцери і люди у смугастому одязі з концтаборів мовчки розминулися на вузькому пероні.