У сиротинці жило п’ять сотень дітей. Нас поділили на групи, що ходили на заняття до маленьких, погано освітлених кімнат. Багато хлопчиків та дівчаток були скалічені й поводилися дивно. У класах було людно. Парт і дощок не вистачало. Я сидів поруч із хлопчиком мого віку, що постійно бурмотів: «Де мій татко, де мій татко?» Він роззирався довкола, наче сподівався, що татко ось-ось вилізе з-під парти і погладить його спітніле чоло. Позаду нас сиділа дівчинка, якій вибухом відірвало всі пальці. Вона витріщалася на рухливі, як черв’ячки, пальці інших дітей. Помітивши її погляд, усі швидко ховали руки, наче боялися, що дівчинка їх зурочить. Ще далі сидів хлопчик зі спотвореною щелепою та без руки. Іншим доводилося годувати його; а від нього тхнуло нагноєною раною. Було серед нас і кілька частково паралізованих дітей.
Ми роздивлялися одне одного з ненавистю та страхом. Ніхто ніколи не знав, що може втнути його сусід. Багато хлопців у класі були старші й сильніші за мене. Вони знали, що я не можу розмовляти, тож зробили висновок, що я недоумкуватий. Вигадували мені всілякі прізвиська і час від часу били. Уранці, заходячи до класу після безсонної ночі в переповненій спільній спальні, я почувався загнаним, наляканим і передчував щось лихе. Передчуття катастрофи на вщухало. Нерви були натягнуті, як тятива рогатки, і найменша подія могла вивести мене з рівноваги. Я боявся не того, що на мене нападуть інші, а того, що, захищаючись, серйозно травмую когось. У сиротинці нам казали, що за таке запроторюють за ґрати, а тому можна буде не сподіватися на повернення до Гаврила.
Під час бійки я не міг контролювати власні рухи. Мої руки жили власним життям, і відірвати їх від противника було неможливо. А ще після сутички я довго не міг заспокоїтися, обмірковуючи те, що сталося, і знову розпалюючись.
Втекти мені теж не вдавалося. Побачивши, що до мене рухається зграйка хлопчаків, я негайно зупинявся. Переконував себе, що уникаю удару в спину або краще зможу оцінити силу та наміри ворога. Однак насправді я не міг утекти, навіть якщо б хотів. Ноги робилися навдивовижу важкими, до того ж ця вага розподілялася якось дивно: стегна й литки наливалися свинцем, а коліна були легкими й повітряними, як пухкі подушки. Схоже, згадки про всі вдалі втечі не допомагали. Якась таємна сила пришпилювала мене до землі. Я застигав і чекав на своїх нападників.
Увесь час я згадував Митькові повчання: ніколи не слід дозволяти, щоб із тобою погано поводилися, інакше втратиш повагу до себе і життя не матиме змісту. А захищати почуття власної гідності та додавати життю змісту може лише здатність помститися тим, хто тебе образив.
Людина повинна мститися за кожну образу чи приниження. На світі занадто багато несправедливості, щоб зважувати її та розсуджувати. Людина повинна оцінити кожен раз, коли з нею негідно поводилися, й обрати відповідну помсту. Виживає лише той, хто переконаний, що не слабший за свого ворога і може віддячити йому сторицею, казав Митько. Мститися слід згідно з власним характером та підручними засобами. Усе дуже просто: якщо чиєсь грубе слово шмагонуло вас батогом, вам слід покарати його так, наче він справді відшмагав вас. Якщо хтось дав вам ляпаса, що видався тисячею ударів, — помстіться за тисячу ударів. Помста повинна бути пропорційною до завданого болю, смутку та приниження від учинків суперника. Комусь не боляче від ляпаса, а інший страждатиме від нього так, наче його били сотні днів. Перший може забути про нього за годину, а другий тижнями страждатиме від жахливих спогадів.
Звичайно, правильно було і навпаки: якщо хтось ударив вас палицею, але для вас це був просто ляпанець, помстіться за ляпанець.
Життя в сиротинці було сповнене несподіваних нападів і бійок. Майже кожен мав прізвисько. У моєму класі був хлопчик, якого називали Танком за те, що він кидався з кулаками на кожного, хто не давав йому дорогу. А ще був хлопчик Гармата, що без жодної причини кидав у людей важкими предметами. Були й інші діті: Шабля бив ворога ребром долоні; Літак збивав тебе на підлогу і кóпав ногами в обличчя; Снайпер звіддалік жбурлявся камінням; Вогнемет кидав в одяг і наплічники запалені сірники.
У дівчат теж були прізвиська. Граната роздирала обличчя, заховавши в кулаці цвях. Маленька й ненав’язлива Партизанка лягала на землю і збивала інших з ніг точним ударом стопи, а її суперниця, Торпеда, обіймала того, хто впав, так, наче хотіла віддатися йому, а потім професійно била в пах.
Учителі та чергові вихователі не могли впоратися з цією зграєю і намагалися триматися подалі від сутичок, побоюючись сильніших хлопців. Часом траплялося дещо серйозніше. Якось Гармата кинув важкий черевик у маленьку дівчинку, що, здається, відмовилася поцілувати його. Вона померла за кілька годин. Іншим разом Вогнемет підпалив одяг трьох хлопчиків і замкнув їх у класі. Двоє потрапили до шпиталю з серйозними опіками.