У кожній бійці лилася кров. Хлопчики та дівчатка билися за життя, і роздійняти їх було неможливо. Уночі траплялися ще гірші речі. Хлопці кидалися на дівчат у темних коридорах. Однієї ночі кілька школярів зґвалтували в підвалі виховательку. Вони протримали її там кілька годин, запрошуючи інших приєднатися й збуджуючи жінку вигадливими методами, яких навчилися в різних місцях під час війни. Відпустили її, мало не довівши до божевілля. Вихователька кричала й голосила цілу ніч, аж поки її не забрала швидка.
Деяким дівчатам подобалася увага. Вони оголювалися та просили хлопців торкатися до них. Галасливо обговорювали, як натовпи чоловіків домагалися їх під час війни. Хтось казав, що без чоловіка вони не можуть заснути. Уночі дівчата тікали до парку і знімали там п’яних солдатів.
Чимало хлопчиків і дівчаток були пасивні та мляві. Вони підпирали стіни і здебільшого мовчки, без криків та реготу, витріщалися на щось видиме лише їм. Пліткували, що дехто з них жив у ґетто та концтаборах. Якби окупація не закінчилася, вони б давно померли. Інших, вочевидь, виховували жорстокі та жадібні названі батьки, які нещадно експлуатували дітей і били за найменшу непокору. Про дечиє минуле взагалі нічого не було відомо. Їх приводили до сиротинця військові або поліція. Ніхто нічого не знав про походження цих дітей, про те, де тепер їхні батьки і де вони самі провели війну. Діти відмовлялися розповідати про себе; на запитання відповідали ухильними фразами та зверхніми посмішками, в яких ховалося безмежне презирство.
Уночі я боявся заснути, адже хлопці полюбляли боляче пожартувати над іншими. Я спав у формі, з ножем в одній кишені й дерев’яним кастетом — у другій.
Щоранку я викреслював у календарі черговий день. «Правда» повідомляла, що Червона армія вже дісталася до кубла нацистської гадюки.
З часом я потоваришував із хлопчиком на прізвисько Мовчун. Він поводився так, наче був німий, — відколи він з’явився в сиротинці, ніхто ще не чув його голосу. Всі знали, що він може розмовляти, але в певний момент війни вирішив, що це не має змісту. Інші хлопці намагалися силоміць змусити його озватися. Якось вони побили його до крові, але Мовчун не прохопився жодним звуком.
Мовчун був старший та сильніший за мене. Спершу ми уникали один одного. Мені здавалося, що своїм мовчанням він кепкує з таких, як я, тих, хто насправді не може говорити. Якщо людина не німа і вирішує не розмовляти, інші можуть подумати, наче я теж просто відмовляюся це робити, хоча загалом можу. Якби ми потоваришували, це б лише підтвердило підозри.
Одного дня Мовчун несподівано врятував мене, збивши з ніг хлопчину, який гамселив мене в коридорі. Наступного дня на перерві я відчув, що повинен заступитись у бійці за нього. Відтоді ми сиділи разом на ослячій лаві. Спершу просто переписувалися, та згодом навчилися спілкуватися жестами. Мовчун супроводжував мене у вилазках до залізничного вокзалу, де ми перед від’їздом знайомилися з радянськими солдатами. Удвох ми поцупили велосипед у п’яного листоноші, гуляли досі замінованим і закритим для відвідин міським парком і підглядали, як у лазні роздягаються дівчата.
Щовечора ми тікали з гуртожитку й тинялися сусідніми площами та дворами, лякаючи парочки коханців, жбурляючи каміння у відчинені вікна, кидаючись на довірливих перехожих. Вищий та сильніший Мовчун завжди був заводієм.
Щоранку нас будив свисток потяга, що проїжджав неподалік, везучи селян зі своїми продуктами на базар до міста. Увечері він же повертався до сіл єдиною колією, і його освітлені вікна мерехтіли між деревами вервечкою світлячків.
У сонячні дні ми з Мовчуном босоніж гуляли вздовж колій, наступаючи на нагріті сонцем шпали й гостру гальку, яка боляче колола підошви. Іноді, якщо там гралося достатньо дітлахів із сусідніх поселень, ми влаштовували для них виставу. За кілька хвилин до приїзду потяга я лягав долілиць між рейками, склавши на голові руки і щодуху притискаючись до землі. Мовчун збирав глядачів, а я терпляче чекав. Коли поїзд наближався, я чув, як тремтять від гуркоту рейки та шпали, аж поки не починав смикатися разом із ними. Коли локомотив опинявся наді мною, я ще дужче втискався в землю і намагався ні про що не думати. Гарячий подих горнила накривав мене спекотною хвилею, і велетенська машина розгнівано пролітала над моєю спиною. Потім довгою низкою ритмічно стукотіли вагони, а я чекав, поки проїде останній. Пригадував, як грався в цю саму гру в селах. Якось раз сталося так, що, проїжджаючи над тілом хлопчика, машиніст викинув трохи розжареного вугільного кришива. Коли потяг проїхав, хлопчик був мертвий — його спина й голова скидалися на перепечену картоплю. Діти, що стали свідками цього лиха, присягалися, наче кочегар висунувся з вікна, побачив хлопчика і навмисно викинув вугілля. Пригадував я ще й інший випадок, коли трохи довше, ніж зазвичай, зчеплення останнього вагона звисало не прикріплене і розкололо голову хлопчини, що лежав між рейками. Його череп розколовся, наче стиглий гарбуз.