Попри всі ці похмурі спогади, щось тягнуло мене лягти на колію, коли нею проїжджав потяг. У ті миті між локомотивом і останнім вагоном я відчував, що життя в мені чистеньке, як проціджене крізь ганчірку молоко. На короткий проміжок, поки вагони гуркали наді мною, нічого, крім самого факту, що я живий, не мало значення. Я забував про все: сиротинець, власну німоту, Гаврила, Мовчуна. А на самому денці цього відчуття чаїлася радість, що я залишився неушкодженим.
Коли потяг проїжджав, я підводився на тремтячих руках і слабких ногах та озирався навкруги з відчуттям кращим за найбільше задоволення від найзловмиснішої помсти своїм ворогам.
Я намагався запастися на майбутнє цим відчуттям, що живу. Можливо, в миті страху чи болю воно знадобиться мені. Проти жаху від наближення потягу всі інші страхи здавалися незначущими.
З удаваною байдужістю та нудьгою я спускався з насипу. Мовчун кидався до мене перший із заступницьким та навмисно безтурботним виглядом. Він струшував з мого одягу шматочки гальки і дерев’яні скалки, що вп’ялись у тканину. З часом я зміг опанувати тремтіння рук, ніг та кутиків обпаленого рота. Решта вишиковувалися колом і з обожнюванням дивилися на нас.
Потім ми з Мовчуном поверталися до сиротинця. Я пишався собою і знав, що друг теж мною пишається. Ніхто більше не наважувався на те, що робив я. Урешті-решт інші діти дали мені спокій. Однак я знав: мені доведеться повторювати свою виставу щокілька днів, інакше обов’язково знайдеться якийсь скептик, що не віритиме моїм подвигам і вголос сумніватиметься в моїй хоробрості. Я притискав до грудей червону зірку, маршував на залізничний насип і чекав, поки загуркоче, наближаючись, потяг.
Ми з Мовчуном чимало часу проводили на залізничних коліях. Дивилися на прохідні поїзди, а часом застрибували на сходинки задніх вагонів і зістрибували з них, коли потяг гальмував на роздоріжжі.
Роздоріжжя було за кілька кілометрів від міста. Колись давно, напевно, ще до війни, тут почали будувати гілку, яку так і не завершили. Іржавими переводами ніколи не користувалися, і вони поросли мохом. Недобудована гілка закінчувалася за кілька сотень метрів, на стрімчаку, де планували збудувати міст. Ми ретельно оглянули стрілку кілька разів і спробували натиснути на важіль, але поржавілий механізм не піддавався.
Якось у сиротинці ми побачили, як слюсар відчинив замок, який застряг, просто виливши на нього мастило. Наступного дня ми з Мовчуном вкрали на кухні пляшечку олії, а ввечері вилили її на застиглий перемикальний механізм. Трохи почекали, щоб олія ліпше просочилася, і навалилися на важіль усією своєю вагою. Щось усередині клацнуло, важіль смикнувся, і стрілка зі скреготом перемкнулася на іншу колію. Налякавшись несподіваного успіху, ми швиденько повернули важіль на місце.
Після цього, минаючи стрілку, ми з Мовчуном завжди багатозначно перезиралися. Це була наша таємниця. Сидячи в затінку під деревом і помічаючи на обрії потяг, я щоразу сповнювався відчуттям власної могутності. Життя пасажирів потяга були в моїх руках. Варто мені було стрибнути до стрілки й перевести її, поїзд упав би зі стрімчака в тиху річечку. Слід було лише перевести важіль…
Я пригадував потяги, що везли людей до газових камер і крематоріїв. Ті, хто наказав і організував усе це, мабуть, теж насолоджувалися схожим відчуттям безмежної могутності над жертвами, що нічого не розуміли. Ці люди керували долями мільйонів, навіть не знаючи імен, облич та професій своїх жертв; вони могли подарувати їм життя або перетворити на дрібну золу, розвіяну вітром. Їм залишалося лише віддавати накази, і в численних містах та селах спеціальні загони й поліція оточували людей, яким судилося потрапити до гетто чи таборів смерті. Вони мали владу вирішувати, куди перевести тисячі залізничних стрілок — на колії, що ведуть до життя чи до смерті.
Яке розкішне відчуття — усвідомлювати, що можеш визначати долю мільйонів людей, яких навіть не знаєш. Я, щоправда, не був певен, чи залежить задоволення лише від усвідомлення своєї могутності, чи від її використання теж.