Наступного базарного дня Мовчун підганяв мене йти на ринок. Ми проштовхалися крізь натовп. Чимало яток залишалися порожніми, а таблички з чорними хрестами повідомляли перехожих про смерть їхніх власників. Мовчун дивився на них і радісно глипав на мене. Ми рушили до ятки мого мучителя.
Я підвів очі. Знайома ятка з глечиками молока та сметани, брусками масла, загорнутими в ганчірку, та якимись фруктами нікуди не зникла. Позаду неї, як у ляльковому театрі, виднілася голова чоловіка, що вибив мені зуби й запхав мене до діжки.
Я з болем подивився на Мовчуна. Він недовірливо витріщився на чоловіка. Упіймавши мій погляд, друг схопив мене за руку, і ми спішно покинули базар. Опинившись на дорозі, Мовчун упав у траву і закричав, наче йому було невимовно боляче. Земля заглушила його слова. Це був єдиний раз, коли я чув його голос.
19
Рано-вранці один з учителів покликав мене до кабінету директорки. Спершу я подумав, що, мабуть, є якісь новини від Гаврила, але дорогою засумнівався.
Директорка чекала на мене у своєму кабінеті разом із членом громадської комісії, який гадав, що до війни знав моїх батьків. Зі мною сердечно привіталися й запропонували сідати. Я зауважив, що обоє помітно нервують, хоча й намагаються приховати це. Я стурбовано роззирнувся і почув чиїсь голоси із сусіднього кабінету.
Чоловік із комісії пішов туди та звернувся до когось. Потім він ширше розчахнув двері. Усередині стояли чоловік і жінка.
Вони здалися мені знайомими, і я відчув, як під зірочкою на формі загупало серце. Намагаючись здаватися байдужим, я уважно розглядав їхні обличчя. Схожість була приголомшлива: вони могли бути моїми батьками. Я схопився за стілець, думки свистіли в голові, наче відбиті рикошетом кулі. Мої батьки… Я не знав, що робити: зізнатися, що впізнав їх, чи вдати, наче не впізнаю?
Люди підійшли ближче. Жінка нахилилася до мене. Раптом з її очей бризнули сльози. Чоловік, нервово поправивши окуляри на вологому носі, притримав дружину за руку. Він теж здригався від ридань, але швидко опанував себе і звернувся до мене. Він розмовляв російською, і я зауважив, що мова в нього гладка й співуча, як у Гаврила. Чоловік попросив мене розстібнути форму: ліворуч на грудях мала бути родимка.
Я знав, що вона там є, й завагався, замислившись, що робити. Якщо я її покажу — все втрачено; ніхто не сумніватиметься, що я їхній син. Кілька хвилин я потягнув час, але мені було шкода, що жінка плаче. Я повільно розстебнув форму.
Іншого виходу з цієї ситуації не було, як не крути. Батьки, як часто казав мені Гаврило, мають право на своїх дітей. Дорослим я ще не був — мені лише виповнилося дванадцять. Вони мусили забрати мене геть, навіть якщо не хотіли.
Я ще раз подивився на них. Жінка усміхалася мені крізь патьоки пудри на обличчі. Чоловік збуджено потирав руки. Не скидалося на те, що вони битимуть мене. Навпаки, вони здавалися тендітними й хворобливими.
Я розстібнув форму та продемонстрував родимку. Батьки схилилися до мене з обіймами й поцілунками. Я знову розгубився. Знав, що можу втекти будь-якої миті, застрибнути в переповнений потяг і їхати так далеко, поки ніхто не зможе мене знайти, але я хотів, щоб мене знайшов Гаврило, тож тікати не було змісту. Я знав, що возз’єднання з батьками покладе край моїм мріям про те, як я стану винахідником ґнотів, які змінюватимуть колір шкіри, і працюватиму на батьківщині Гаврила та Митька, в країні, де вже настав завтрашній день.
Мій світ стиснувся до розмірів горища в селянських хатах. Ми повсякчас ризикуємо потрапити в тенета тих, хто нас ненавидить і хоче стратити, або в обійми тих, хто любить і хоче захистити.
Я не міг швидко звикнути до думки, що раптом став комусь справжнім сином, що мене люблять і пестять, а мені доведеться слухатися когось не тому, що вони сильніші й можуть зробити мені боляче, а тому, що це мої батьки і вони мають на мене право, якого ніхто не зможе їх позбавити.
Звичайно, коли дитина дуже маленька, батьки їй потрібні. Але хлопчика мого віку ніщо не повинно обмежувати. Він сам повинен обирати вчителів та наставників. Однак я не міг наважитися на втечу. Дивився на заплакане обличчя жінки, моєї матері, і на тремтячого чоловіка, мого батька; вони не знали, погладити мене по волоссю чи поплескати по плечу, а всередині мене прокинулася якась сила й заборонила мені тікати. Раптом я відчув себе розфарбованою пташкою Леха, що її якась незнана сила тягне до власної зграї.
Батько вийшов, щоб залагодити формальності, і ми з матір’ю залишилися в кабінеті наодинці. Вона сказала, що з ними я буду щасливий, що робитиму все що заманеться. Вони пошиють мені нову форму, точнісінько таку, як ця.