Слухаючи її, я згадав зайця, що його якось упіймав Макар. Це був гарний великий звір. У ньому відчувався потяг до життя, до могутніх стрибків, до грайливих кульбітів та легких утеч. Опинившись у клітці, він скаженів, барабанив лапами й бився об стінки. За кілька днів Макара розлютила його невгамовність, і чоловік накрив клітку брезентом. Заєць смикався й борсався під ним, але врешті-решт здався. Поступово він зробився свійським і навіть їв у мене з руки. Якось Макар напився і забув зачинити дверцята клітки. Заєць вистрибнув і витріщився на луку. Я думав, що він одним стрибком зникне у високій траві й ми вже його ніколи не побачимо. Проте заєць, схоже, насолоджувався свободою і просто сів, нашорошивши вуха. Із далеких полів і лісів долинали звуки, які міг почути та зрозуміти тільки він, запахи та аромати, які міг оцінити тільки він. Усе це належало йому; клітка залишилася в минулому.
Раптом щось у ньому змінилося. Нашорошені вуха звисли, заєць якось зібгався та зменшився. Настовбурчивши вуса, він підстрибнув, але не втік. Я голосно свиснув, сподіваючись, що це поверне його до тями й підкаже, що він вільний. Заєць повернувся і повільно, наче вмить постарішав і зіщулився, пошкутильгав до кліті. Дорогою він ще раз на мить зупинився й озирнувся, нашорошивши вуха; а потім пройшов повз кролів, що витріщалися на нього, і застрибнув до клітки. Я зачинив дверцята, хоча міг цього не робити. Тепер клітка була в нього всередині; вона закувала його мозок та серце й паралізувала м’язи. Свобода, яка відрізняла його від решти покірних сонних кролів, покинула його, наче віднесений вітром аромат розкришеної сухої конюшини.
Мій батько повернувся. Обіймаючи та розглядаючи мене, батьки обмінювалися якимись коментарями. Настав час покинути сиротинець. Ми пішли попрощатися з Мовчуном. Він підозріливо зиркнув на моїх батьків, похитав головою і відмовився з ними вітатися.
Коли ми вийшли на вулицю, батько допоміг мені нести мої книжки. Усюди панував безлад. Брудні, виснажені люди в лахмітті з мішками за спинами поверталися додому й сварилися з тими, хто під час війни оселився в їхніх будинках. Я йшов між батьками, відчуваючи їхні руки на своїх плечах і волоссі, й задихався від їхньої любові та захисту.
Вони привели мене до своєї квартири. Дізнавшись, що в місцевому центрі можуть познайомитися з хлопчиком, схожим на їхнього сина, вони доклали неабияких зусиль, щоб винайняти її. Удома на мене чекав сюрприз. У них був ще один син, чотирирічний хлопчик. Матір із батьком пояснили мені, що це сирота, чиї батьки і старша сестра загинули під час війни. Його врятувала стара нянька і віддала моєму батькові під час їхніх поневірянь у третій рік війни. Мої батьки всиновили хлопчика, і видно було, що вони його дуже люблять.
Це лише посилило мої сумніви. Можливо, краще буде стояти на своєму й дочекатися Гаврила, що нарешті всиновить мене? Краще б я знову був один і ходив від села до села, не знаючи, що трапиться наступної миті. А тут все було занадто передбачуване.
Невеличка квартира складалася з кімнати та кухні. Ванна кімната була на сходовому майданчику. У помешканні було тісно, і ми штовхалися, заважаючи одне одному пройти. У батька було хворе серце. Якщо щось засмучувало його, він сірішав і вкривався потом, а тоді ковтав якісь пігулки. Матір на світанку йшла і стояла в нескінченних чергах по продукти. Повернувшись, вона бралася готувати та прибирати.
Від малого мене нудило. Щойно я сідав читати газету, де повідомлялося про успіхи Червоної армії, він неодмінно хотів гратися. Він смикав мене за штани й перевертав книжки. Одного дня він так мені набриднув, що я схопив його за руку й міцно стиснув. Щось тріснуло, і хлопчик несамовито закричав. Батько викликав лікаря; у малого була зламана кістка. Уночі він лежав із гіпсом на руці, тихенько скиглив і налякано дивився на мене. Батьки не сказали мені жодного слова.
Часто я потайки зустрічався з Мовчуном. Якось він не прийшов у призначений час. Потім я дізнався в сиротинці, що його перевели до іншого міста.
Настала весна. Дощового травневого дня повідомили, що війна закінчилася. Люди танцювали на вулицях, цілувалися й обіймалися. Увечері ми чули, як мчать містом швидкі, підбираючи людей, поранених у п’яних бійках. Протягом кількох наступних днів я часто навідувався до сиротинця, сподіваючись отримати листа від Гаврила чи Митька. Але листів не було.
Я ретельно читав новини, намагаючись зрозуміти, що відбувалось у світі. Не всі війська поверталися додому. Німеччина залишалася окупованою, і могли минути роки, перш ніж Гаврило з Митьком повернуться.