Заломивши руки, КАТРЯ впала на ліжко:
— Хами!.. ХАМИ!!. — і забилась в риданні. — Варвари… Зулуси… Ні, хами!!. Ой, Боже ж мій, Боже мій!.. — жмакала подушки, здригалась в страшних конвульсіях нестримного плачу.
ГРИЦЬ взяв із стільця гроші. Довго дивився на папірець… А тоді зубами й пальцями подер його на дрібні шматочки і разом з феніками брязнув об підлогу:
— Маєш уряд, мала!.. — і зареготався — От ми нація!.. Нам стільки випало безпардонного глуму — ха-ха-ха — ідійотів всіх мастей, що лишається тільки сміятись… Ха-ха-ха!.. — Помалу тамує голос і так в корчах мовчазного сміху стоїть, похитується…
А ОЛЬГА посміхалась радісно, поглядаючи на обох, посміхалась… і з робленим трагізмом:
— Мої нещасні, мої бідні унтерменші… Ну, й ну…
КАТРЯ кинулась до ОЛЬГИ, шалено обіймаючи й цілуючи:
— Олю!.. Скажи… Є у Києві уряд?..
— Який?
— Наш… український… З Винниченком…
ОЛЬГА криво посміхнулась і покрутила головою.
— А де ж наш уряд?. Ольго!..
ОЛЬГА сумно:
— Ти його бачила…
— Боже мій!.. Але ж це жах… Сестро!.. Як же ж це?.. Значить ми таки раби тепер?.. Унтерменші?.. Бидло?..
ОЛЬГА зітхнула глибоко, зломила брови та й… махнула рукою…
Увійшла МАТИ.
ОЛЬГА:
— А-а… Моя баронеса!.. Моя більша за всіх баронеса!.. Матуся!..
ВСІ ОБСТУПИЛИ ОЛЬГУ… Скидають з неї мокрий плащ… ОЛЬГА в подертих чобітках, аж видно пальці… БОРИС притяг альбом своїх малюнків:
— Мамо! Мамо!.. Ось як я малюю… (і тикав його матері) — Це ми з бабусею аж з Києва принесли…
ГРИЦЬ крутить головою: — «Баронеса». Ну й ну… Як ти викручуватимешся… — Взявши з рук Ольги плащ, дивується:
— Звідки ти знаєш його прізвище?..
— Мені сказав поліцай на вулиці — Бойків Микола… А що?..
— А ти бачила, як він був приголомшений?..
ОЛЬГА посміхнулась стомлено:
— Він дурний, як чобіт… Гонористий — як порожній горіх… І похітливий, як жеребець…
КАТРЯ злякано:
— Ото ж… Жди гостей… Ти бачила, як він на тебе дер баньки? А ти ще… з «баронесою» (засміялась та й урвала)… Господи!!..
ОЛЬГА байдуже махнула рукою:
— Я прийшла пішки, любі мої… Через цілий світ пішки… (нахмурила брови та й враз розпливлась в щасливій посмішці, пригортаючи Бориса, що тикав їй свій альбом).
Опустилась на стілець посеред хати і солодко потяглась, простягла натруджені ноги, зідхнула на повні груди:
— Ху-у… Нарешті я вже дома…
Павза.
А потім закинула голову, мляво підняла руки і заломила їх над заплющеними очима:
— Мамо!.. Катрусю!.. Грицю!.. Любі мої!.. Який то все жах!.. який жах…
Тут вискочив чортик в німецькій уніформі… Це ніби долметчер… Він щось кричав і розмахував руками — кричав мов би й справжній німецький капрал… Він щось шукав, ніби якихсь квітів, і від когось вимагав таки тих самих квітів… квіток…
Йому треба квітів!!. Як же ж зараз осінь…
Я його запхнув назад, ледве давши раду…
Тоді вистрибнув другий, якийсь блазень, і теж у німецькій ще й еСеСівській уніформі… Дерся поза рампу і, неначе той Ґебельс, карикатурну постать якого я бачив у газетах, несамовито кричав щось про «великого Фюрера», про «Нову Европу», про перерішення Історії баґнетом на тисячу років…
Я й цього запхнув геть назад, за бутафорію… І опустив заслону…
І відчинив вікно…
… Ніч… Унизу лежить у руїнах велике місто… Мюнхен… Центр Імперії оберненої отак в руїну… Обсмалені стіни великих будівель… Уламки арок, споруд… самотні, зігнуті димарі… купи заліза й каменю… Хаос… Іржавий хаос… Покритий вогкою, чорною млою…
У темряві чути сміх, гомін і пісню… Але не сміх і гомін аборигенів вчорашньої Третьої Імперії… Там десь сміється зухвала молодість, чужа тут і непрохана, але зухвала, — вона сміється, співає й цілується над тими руїнами, в самісінькім центрі Европи, гомонить одразу кількома діялектами, але все тієї ж мови, — степовим полтавським, верховинським — гуцульським, чернігівським і бойківським, волинським, кубанським. Далебі це прийшли Ольжини друзі до Матіса на батьківщину, щоб ходити по ній в понурій жалобі ночі, по цім гробовищі бундючної величі й по-блюзнірському зухвало сміятись, і по-блюзнірському цілуватися над череп’ям і попелом…
Цілуються… Там пишним цвітом зацвітає романтика, чужа романтика… Саме там і саме в тій темряві, де ціла «Нова Европа» розміняла свою цноту за циґарету, за недопалок циґарети… Он там вона стоїть з мурином на розі, під блідим лихтарем, і ницо звивається, мов песик зазираючи в очі…