Відкривши ляду над клявішами, ОЛЬГА пройшлась по них пальцями.
ДОЛМЕТЧЕР перелякано:
— Але ж, пані!.. Я не виконав наказу… Він такий лютий… Та він же перепрошував і просив о дозвіл відвідати… Скажіть, коли?..
ОЛЬГА дивиться на Долметчера пильно, той звівся і з ноткою погрози:
— Ви забуваєте, що він Комендант… Прошу сказати…
ОЛЬГА дивиться мовчки…
ДОЛЬМЕТЧЕР вже благальне:
— Прошу сказати, коли…
ОЛЬГА:
— Це — залежатиме від відповіді…
ДОЛМЕТЧЕР знизує плечима і натягає свого кораблика, бурмотить розгублено:
— «Я не виконав наказу… Ах, пані»!.. (і повертається щоб іти).
ОЛЬГА:
— Хвилинку!..
— «Я слухаю!» — (обернувся).
— Як Ваше прізвище?
— Капка.
— А-а-а… Гаразд… Отже — (підбадьорює) — Ви виконали наказ… І не тремтіть так… А щоб ви не забули, з якими вислідами ви вертаєтесь з своєї «дипломатичної» візити, прошу повторити мою відповідь. Ви пам’ятаєте?
ДОЛМЕТЧЕР, цокнувши обцасами:
— Так є… Ласкава пані питається, чи Пан Комендант перепрошує її, як жінку, чи як баронесу і…
ОЛЬГА:
— Так… (чекає, підібгавши брови).
— …і чи він цікавиться Пані, як ЖІНКОЮ, чи як «баронесою»??.
— Добре… Ідіть…
Одсалютувавши рукою. ДОЛМЕТЧЕР вийшов, а виходячи, шепотів про себе розгублено, огірчено: «ЦЯ ВІЙНА ТАК ВСЕ ПЕРЕПЛУТАЛА… ТАК ПЕРЕПЛУТАЛА…»
ОЛЬГА знизала плечима і покрутила головою:
— «За-ко-хав-ся…» (скептично так. Потім замислено тре чоло, збираючись з думками, і враз сміється грудним сміхом):
— А-а… Русява бестіє!!.
ОЛЬГА хоче вийти й на дверях стикається з якоюсь людиною…
…Тихенько відхиливши двері, людина ввійшла і стала, озираючись позад себе, ледве тримаючись на ногах. В лахмітті — рештках колись військової одежі, — заросла, бліда. Дивиться великими настороженими очима, тримаючи руку під лахміттям на перев’язі і притиснувши її другою рукою до грудей… Молода ще — років 35–36, кремезної будови, але зігнута великими стражданнями… Шепоче устами, а ще більше питає великими від сторожкого напруження очима:
— Це… тут лікарня?.. так?..
ОЛЬГА дивиться пильно і враз несамовито кричить, гукаючи:
— Катре!!. КАТРЕ!!.
А ГІСТЬ так само несамовито, але приглушено, вражений:
— О-ль-га?!?…
Вбігає КАТРЯ в лікарському своєму халаті, ОЛЬГА хапає її за руку — «Цсс!»:
— Катре, ти ж глянь!!.
Катря мало не зомліла… А тоді кинулась на шию:
— Максиме!!. Ох, Боже мій!..
ОЛЬГА:
— Так… Це твій комбриґ… Здоров, Максиме!..
МАКСИМ застогнав…
ОБИДВІ злякано, стурбовано:
— Що з тобою?!?…
МАКСИМ оглянувся на двері, тримаючи під лахміттям руку:
— Чия це хата?.. Замкніть двері…
— Наша, наша… При лікарні… Не турбуйся… — (проте КАТРЯ підбігла й закрила двері на гак) — Наша, Максиме…
— Спустіть штори…
КАТРЯ пішла й спустила штори…
МАКСИМ глибоко відсапнувся:
— Дорогі мої… Любі мої… (мов би воскреслий з небуття) От… Не вмирала доля… (Стояв, похитуючись, і посміхався, як дитина, та й морщив брови тривожно) — Я — вовк… зацькований вовк… Х-ха! (Хотів зареготатись та й зціпив зуби від болю фізичного й морального).
— Що з тобою?.. — це Ольга.
А КАТРЯ мечеться, мов дурна, не знаючи за що вхопитися, шарпає Максима й дивиться на нього широко відкритими очима:
— Бо-о-же!.. На тобі лиця нема!.. Що з тобою?!.. Та й як ти тут опинився?!.. Та ти ж був…
МАКСИМ, блукаючи гарячковим поглядом по милих обличчях:
— Я — ранений… Сорок кілометрів крадусь, шукаючи надійної лікарні… бур’янами… кущами… городами… (посміхнувся) — Пробирався до тебе, Катре… Не знав, що ти ще тут, але чомусь вірив… Мені треба вийняти кулю з рам’я…
— Ох, Боже мій!.. — заметушилась КАТРЯ.
МАКСИМ:
— Тихо, Катрусь!.. Спокійно… Я знаю, що наражаю вас… але — в мене немає вибору…
ОЛЬГА, КАТРЯ } обурено:
— Божевільний!! «Як тобі не соромно!!.»
— Ходім!.. ходім мерщій зо мною до хірургічного…
МАКСИМ, облизуючи шерхлі губи:
— Спокійно, Катре… дитя моє… (намацує очима стілець, тяжко сідає) — Встигнем… Довше терпів… фу-у-у… (зідхнув, сівши) — дайте мені води… напитись…
КАТРЯ наливає з чайника воду, подає… Сплескує руками, дивлячись як Максим п’є, захлинаючись і розхлюпуючи від жадоби воду… Дивиться і аж крізь сльози з безмежним жалем: