— Боже-Боже… Що з тобою сталося… Та ти ж був, як дуб!..
— Я й тепер, як дуб, Катрусь!.. — посміхнувся, насупив брови.
КАТРЯ:
— Але звідки?!?… Як?!.. Ти ж… ти ж комбриґ танкової…
МАКСИМ, озирнувшись тривожно:
— Я втік з табору полонених, мала… І… підстрелили от…
ОЛЬГА:
— Тебе — взято — в полон??!.
МАКСИМ гмикнув призирливо:
— В полон?.. Гм… У Гітлера ще не було тієї сили, щоб мою бриґаду й її командира взяла живим в полон… Ми — перейшли… Як от ти… Як Катря… Як інші… тисячі й сотні тисяч вірних і чесних синів свого… народу… (гірко похитав головою) — Хотіли йому щастя… (поторсав буйне волосся, подивився на Ольгу, на Катрю й понуро):
— Я привів бриґаду… Я привів її в цілості і в бойовому порядку для своєї Української Армії!.. (враз люто, оскаженіло, саркастично): — Крутили пластинки по фронту через радіо про «самостійний уряд»… десь… там… П-р-ровокатори!!.
(тяжко зідхнув, покрутив головою):
— Пить, Катрусю…
(напившись, замріяно):
— …Хлопці були!.. Соколи!!.. Лубенці, Херсонці, Кубанці, Охтиряни… і… (дивиться на себе, на свої простягнені ноги, на лахи, ніби, демонструючи, що з тих соколів стало, зідхає). — Скільки надій… Скільки сподіванок… скільки, скільки сили!..
КАТРЯ опустилась з розпукою перед Максимом на коліна і, торкаючи його за поранену руку, а очима дивлючись у очі:
— А бриґада?.. А де ж бриґада?..
— Бриґада??… — скинувся МАКСИМ, як від сну, й трагічно: — Моя бриґада.!. — (і аж зубами рипнув й, зідхнувши, звісив голову) — Бриґада… (провів рукою, мов щось стираючи, як пил): — Голодом і муками видушили їх в таборах, як… як… (покрутив головою з тяжкою мукою) — моїх героїв, моїх соколів видушили, як щурів… Вони ж мені, вірили, як братові, як батькові… (дивиться на Катрю, просячи очима пить, — Катря, схопившись, наливає…):
— Може тобі горілки?..
МАКСИМ крутить головою:
— Я вже… на все життя п’яний, Катрусь… В мене тут горить… наче порох горить… Рветься і не може мене розсадити… Весь світ розсадити…
(п’є подану воду… Тре рукою чоло, дивиться пильно на ОЛЬГУ)
— Ольго!.. Олю!.. Ти — умниця… Скажи — що ж далі?! Га?!.. Руїна… Яка страшна руїна з усіх надій, з усіх плянів і сподівань… Жах і — самі уламки… Мла… Я не бачу виходу…
ОЛЬГА суворо, як до малого:
— Далі — треба негайно зробити операцію… а потім буде видно. Катре, поклич матір і…
МАКСИМ:
— Ні-ні… Менше свідків — ліпше…
ОЛЬГА:
— Рація… Тоді Гриця…
МАКСИМ:
— Якого «Гриця»?!.
— Нашого…
— Що?!.. — аж почав зводитись. — Він живий?.. Прийшов?..
(шепоче):
— Боже мій… В вогні не горимо, в воді не тонемо, на Сибірах не загибаємо!.. І… от… (розводить однією рукою тужно)… Твої брати потікали з полону, Ольго…
ОЛЬГА шарпнулась:
— І де вони?..
КАТРЯ шарпає легенько:
— Ходім, Максиме…
МАКСИМ:
— Пішли ніби назад… Якщо не постріляли їх, то воюють… Під Сталінградом…
ОЛЬГА дивиться допитливо, нервово перебираючи пальцями:
— А… інші?.. Твої?..
МАКСИМ зідхає, дивлячись на свої ноги:
— Олександер — командує дивізією… Якщо отак теж… (дивиться на свої ноги й зідхає) — Мабуть під Сталінградом… Альоха — водив звено на Берлін… (посміхається гірко) — та все питав — де йому сідати… «Наказуй, брате, де мені сідати?…»
(раптом дивиться на Ольгу розширеними очима) —
— Де йому сідати?.. Ольго, Ольго!!. (з трагічною розпукою) — Де сідати Альосі з його літаками, га?!?.
(шалено крутить головою, либонь плачучи) —
— Там, де й мені з моїми танками…
КАТРЯ:
— Ходім, Максиме… до операційної… Там хірург…
ОЛЬГА:
— Ні, Катре… Ти покличеш Гриця… І оперуєш сама… Зрозуміла?.. Там, у тій кімнаті…
КАТРЯ швидко вибігає… Згодом входить ГРИЦЬ, шкутильгаючи, з таємничою міною закриває двері…
ГРИЦЬ підходить до Максима, вражений:
— «Максиме»!!.
— «Грицьку»!..
Вони обіймаються, поляпуючи один одного по спині…
— Чорт!!. (це Гриць) — Комбриґ… Га-га…
— Арештантюга!.. (свистить) — Та ти вже сивий, юначе!..
ОЛЬГА квапить…
Всі вони виходять десь до сумежної кімнати…
Згодом — перебігає КАТРЯ з інструментами та іншими причандалами для операції, ще й з оберемком якоїсь одежі під пахвою…