ОЛЬГА з тихим смутком:
— І я, і ти, — ми шалено прагнемо, ми хочемо, але… цього замало ще… (зідхає) — Я думаю над тим… Так, це трагічно… На цей раз наш час ще не вибив для переможного бою, Комбриґ… Але він ось-ось надходить… Тим часом ми б’ємось і будемо битись, — але то все в страшному хаосі, бо не мали ще змоги розставити всі сили і скоординувати… Ми виграємо аж тоді, коли нам дадуть змогу підвестись бодай на одно коліно… Тоді ми двом силам зможемо протиставити рівнозначну третю… І це буде… Історично — ми до того йдемо, Комбриґ. Нам потрібен уже лише отой «випадок», що допомагає поваленому безнадійно, ніби, нагло вивернутися з довгого лежання на «лопатках»… І тоді, Комбриґ, ти поведеш бриґади… А Альоха поведе ескадрильї… Сьогодні ж… Сьогодні ми виграємо в іншому бою!.. Хіба ти не бачиш?..
МАКСИМ понуро:
— Сьогодні, Ольго… Ось ми розтоптані, збезчещені, скромсані геть — ціла нація… І нізвідки ні порятунку… ні допомоги, от… Де перспектива, Ольго?.. Що робити?.. (стискає й розправляє пальці п’ястука)… От я — комбриґ — питаю в тебе… І Альоха питає десь… всі ми…
ОЛЬГА:
— Максиме… (зідхнула смутно) — Це ясно, що двох таких колосів сьогодні ми не повалимо мілітарно… Ані обох разом, ані поодинці… Це ясно… Але у цій безвиглядній боротьбі нам мусить бути ясно й інше — і в цьому мусить бути джерело нашої сили, друже, — а саме… Чуєш?.. Цю війну як і всі попередні бої… Так, так… все ж таки виграємо ми!.. і то перед обома супротивниками… Не фізично, ні!.. Ми її виграємо в історичному аспекті, морально і етично, духовно… Так, як виграв колись біблійний Христос… І тут навіть смерть і кромсання нехай нас не страшать…
МАКСИМ зробив жест… ОЛЬГА:
— Ти не посміхайся, Максиме, а ось слухай, — ти можеш бути атеїстом… але Христос виграв саме тому і тільки тому, що власною смертю навіки ствердив свою правоту… Наша правда є такаж безсмертна… От.
МАКСИМ посміхнувся, тихо:
— Дитинство… Прекрасне моє дитинство… Наївне і прекрасне… (раптом, відсапнувши) — Це правда, Ольго… Але що ж має сьогодні робити комбриґ?!.. Скажи…
ОЛЬГА тихо:
— Ти сам знаєш, що має робити комбриґ…
МАКСИМ:
— Комбриґ має бути готовий для «Завтра»?..
— Не тільки…
МАКСИМ посміхнувся з полегкістю, ніби щось знайшовши:
— Значить… сьогодні?.. (озирається й зміненим голосом) — До речі, я не маю жодних документів… та ще й ранений… Я, як зацькований вовк… Тут небезпечно — і для мене й для вас, друзі…
ОЛЬГА:
— Завтра Гриць одведе тебе на хутори…
— А — потім?!.
Всі мовчать пригнічено, МАКСИМ думає якийсь час… Потім враз стріпнув головою:
— Добре… Лише б загоїти руку!..
КАТРЯ:
— Що ти надумав?!.
МАКСИМ, пестячи Катрю по голові, засміявся:
— Ну, ну… Мала… Комбриґ знає вже, що робити… (подумав) — Ольга в одному має рацію… По-моєму, це буде так:
У нас є до вибору — умерти за Сталіна… За Гітлера… І за себе… За свою правду. І тим перемогти…
ОЛЬГА:
— Не забігаймо із смертю наперед, друже…
— Мене смерть не страшить… Мене страшить рабство і безчестя… Це найгірше. Так?..
— Так…
МАКСИМ глибоко вдихнув повітря й з шумом випустив його з грудей, і враз прорік якось моторошно, тягуче-поволі, як сомнамбула:
— Тоді я чітко проглядаю контури нашої кривавої, тяжкої, й далекої… але неминучої перемоги… (стріпнувши головою, починає зводитись): —
— КОМБРИҐ ПІШОВ!..
Раптом відчинилися двері (без стуку) і ввійшов ДОЛМЕТЧЕР Капка. Вломився нагло, гупаючи на порозі чобітьми підкреслено-зухвало…
КАТРЯ враз погасила лямпу… Всі змовкли…
ДОЛМЕТЧЕР КАПКА, стрельнувши ще при світлі очима до столу, вже в темряві гмикнув значуще, а тоді прорік призирливо, на повен голос:
— Увага!.. Полковник армії «ҐРОС ДОЙЧЛЯНД» — фельдкомандант гер Матіс НАКАЗАВ повідомити, що він буде взавтра, рівно о 8-й вечора… Пані… пані ОЛЬГА УРБАН мусить взяти це до відома… і нікуди не виходити…
Чути як повернувся на обцасах… Пішов… Хряпнув дверима…
Тиша… Темрява… І голос комбриґа. Він раптом прогув у тій темряві, в тій тиші з безмежним обуренням, люттю, жалем:
— Е-е-х-х… МОЯ… БРИҐАДА-А!!..
В темряві якісь мавпи починають піряти каміння… Просто в заплющене око моєї кімнати… Вони галасують і кричать. Крізь маріння утоми я розрізняю голоси!..