Гм… Дивно… Звідки він узнав той Долметчер, що я тут? Дивно…
А вони намагаються видертися перед заслону… Хочуть «грати»… Я все таки спихаю їх геть…
Втома… І манюсінька думка:
— «Так ніби це я винен, що Матіс дав йому по щелепах…»
Але це маленька думка й байдужа, як місячний промінь…
В розбиті шиби дивиться місяць… А може то не місяць? Тоді мені пригадується чомусь обличчя з випеченими очима — обличчя безрукої й безногої людини на перехресті автострад, захряслих інтернаціональними юрбами й машинами, регульованими чорним мурином в центрі Европи… Все то було рухливе й переходяче, лише обличчя з випеченими очима було постійне на цім перехресті… Воно мало символізувати господаря, що взявся був перерішити історію на тисячу років…
Мурин елеґантськи-недбало махає рукою:
— «Окей!..»
І тоді ж напливає ще химерніший образ:
…Звалище збомбленого на друзки Нюренберґу… Залізні орли лежать в румовищах догори лапками, потрощені, і навіть у них повилітало пір’я… залізне пір’я… Ось майдан, на якому немає нічого не розтрощеного, все розґратано на череп’я — і на поверхні, і навіть в глибину на кілька метрів… Все зломане і звалене в хаос… А серед нього — диво…
Горда, цілісінька, ніде не здряпнута постать Дюрера… Він стоїть серед хаосу і, непорушений смертю, гордо дивиться в небо…
…Дивна асоціяція…
Його не торкається відплата… Як і тих маленьких жебраків в центрі зруйнованої імперії, що щодня приходять черідкою по милостину до моєї кімнати…
______
ВІДСЛОНА ТРЕТЯ
І знову те перехрестя…
Це виходить КАПКА, горем убитий… ДОЛМЕТЧЕР КАПКА… Він виходить на перехрестя, блукає очима, як сновида і стає, може навіть обпершись спиною об телеграфний стовп… Бо об що обпертись на такім перехресті?.. І так стоїть, спустивши руки. Дивиться тужно на стоптаний куш бур’янцю:
— Не розцвіло… (махає рукою погноблено, байдуже) — Не розцвіло… (махає рукою й зідхає) — Степова Геллада називається… (дивиться тупо просто себе, ворушить губами зосереджений в собі):
— Моя кар’єра… (зідхнув) — О, моя кар’єра!.. (зідхнув; раптом гістерично): — Москаль!.. Га!.. Москаль взяв гору!!. (люто) — А все через ту шкуру!.. (перекривляє) — «Баронеса-а?..» Ух, ти!.. Чекістів на стіні тримає… (киває скрушно) —
— А він дурак влип у неї по самі вуха… (кривиться від болю й тре потилицю) — Я-а-к він мене збештав, га!.. Як він мене збештав!.. І за кого??!. (мало не плаче)… Я переказав точно усе для сміху, — як та репана совєцька фея, та гречана «баронеса» хизувалася… А він… Ох, Боже… (тре потилицю) — виправив свою попередню помилку на мені… І догодив їй… (озирається, плює, а далі саркастично сміється) — Знайшов принцесу… О, він ще спечеться… (шепоче єхидно)… особливо як начальство вище дізнається… Чекістів на стіні тримає…
(стоїть якийсь час мовчки, самозаглиблений; а далі махає рукою погноблено):
— Ні… Тут уже все пропало… Втратив ти, Капко, респект… Прийдеться йти на фронт… (не то сміється, не то схлипує напівгістерично) — Начальник умліває з кохання… Вона його загачила і водить, як щупака на мотузку… Він мліє і казиться, (тре потилицю), а ти підеш на фронт…
На перехрестя виходить ДРУГИЙ ДОЛМЕТЧЕР (москаль) — він несе квіти в вазонах… Висмикає їх з вазонів, обриває коріння і тулить в букет… про себе:
— Вот!.. Сказано — сдєлано!.. А как??… (свистить… Тулить квіти в букет і свистить):
— Нєт, не то… (Тулить квіти в букет, наспівуючи про себе):
— Гоні, бабка, цвєти, гроб — могіла!.. І вот хохлушка забросала мєня цвєтамі… (регочеться, відставляє в простягненій руці букет, галянтно підносить уявному адресатові):
— Пожалуйста, гаспадін Матіс… Ви відітє, кто істінний Ваш союзнік?!. Подарок от благодарних народов Велікой Россії… (тисне уявну руку, козиряє хвацько, вдаривши обцасами).
Потім дивиться на букет, насвистуючи щось. Захоплено:
— Ж-женщіна!.. (крутить головою) — Ета женщіна стоіт не такого букета… Чертовка… Чудо в Європєйском масштабе… Но Ви очєнь вєжліви с нєй, потому что оччень влюблєни, господін!.. А вот придєт наше врємя — МИ с нєй не будем церємоніться…