— Ото ж… — ГРИЦЬ беретеся до пензля, пахкає люлькою і знову іронічно: — Ну, ось… Гм… Поїхали далі… (малює) — коли я дивлюсь на Комбриґа, на Максима себто, отакого вузловатого, що як дуб вигнався з чорноземлі, — мені уявляються маршали Наполеона… І його — Максимів — комплекс то дійсно комплекс маршала!.. А скільки їх є, Катре!?. Такими я уявляю маршалів нашого майбутнього… Наших… А вони можуть бути тільки наші! Бо поза нами немає нації… Меченосці великих мільйонів…
КАТРЯ, посміхається крізь смуток…
ГРИЦЬ:
— І ось поставім його поруч з «вибраними Богом» оцими Матісами тощо, з полководцями «геренфольку»… Х-ха!!. Але… (зідхає й розводить рукою, зіскочив думкою на інше й знову зідхає) — Але, це дійсно трагедія, що я мушу малювати от всяку пакость, замість малювати маршалів в громі перемоги… Закидуваних квітами з рук малих замурзаних дітей, і дівчат, і, мозолями опанцерованих батьків, і нарешті веселих матусь… Фу-у!.. Аж тоді світ углядів би шедеври, вглядів би чуда ще не баченого Великого Ренесансу… (замислившись, стоїть з пензлем, ворушить бровою)…
КАТРЯ, посміхаючись, жваво запаковує скриньку…
ГРИЦЬ:
— От… А цих — з їхнім комплексом, — ти їх бачила… І ти їх ще побачиш… Вони нас — теж…
КАТРЯ, скінчивши пакувати, чує кроки і швидко, стурбовано приймає скриньку…
Входить ОЛЬГА, в плащі, з пуком газет. Кидає газети недбало на ліжко. Весело, роздягаючись:
— Про що ви?.! (підходить до Катрі й цілує її в лоб) — У, моє таке… перелякане…
КАТРЯ:
— То ти не поїхала?!.
ОЛЬГА:
— Я й не збиралася… Що ти?.. А взагалі — це смішно звучить нині — «поїхала». Хіба це поняття можливе для нас тепер? Адже ми приречені вже не «їхати», а ходити, як худоба…
КАТРЯ:
— І ти нікуди не їдеш?..
— Ні… І навіть не йду… А що?
— (тривожно) — Та ж… Ой, не легковаж, сестро!.. Він же тебе доканає…
ОЛЬГА сміється, йдучи до своєї «кімнати» й назад, причепурюючись та причісуючись:
— Ти віриш?.. А де Борис?
— Воює десь… з такими розбишаками, як сам… Вірю…
— А я була на двірці… Військо пруть без перерви… Всі шляхи захрясли… Земля дуднить… Крім того, в місті надзвичайний стан…
ГРИЦЬ:
— Напружуються… Го… Поки нагло не трісне все…
КАТРЯ:
— Ольго!.. Їйбо ти, як маленька…
ОЛЬГА бере з рояля зів’ялі квіти і викидає геть до кошика, підходить до Катрі, сміється:
— Моє таке, перелякане… А я не вірю…
— Але ж… Ти забуваєш, з ким справу маєш.
— Ні, добре знаю і саме тому не вірю, щоб він мене доканав…
КАТРЯ дивиться запитливо…
ОЛЬГА:
— Щодо Матіса — не вірю. По-перше — він таки залюблений. А по-друге — те саме, що й по-перше. Що ж до третього — то ця нація шанує і має, як каже долметчер Капка, «респект» коли її добре б’ють… Матіс дістав таке оглушення… Ха-ха-ха… І ще буде довго чухатись. Ви ж уявіть собі — їх вивчили, що вони йдуть у країну нижчих людей, варварів, темних і некультурних дикунів. І тут тобі на! Такий удар! Га!.. Можна сказати, комлексний. Починаючи від Грицевого священнодійства і… Ха-ха-ха-ха!..
КАТРЯ:
— Саме тому… вони нас ненавидять…
ОЛЬГА:
— Іменно. Не іґнорують, а ненавидять… Найсправжнісінькою плебейською зненавистю. Бо знають, що ми сильніші за них потенціяльно, багатші внутрішньо, здоровші морально і духовно, ще й при всьому тому ми молоді і що через те майбутнє належить нам… Нам, а не їм, от…
КАТРЯ:
— Отже ж от…
ОЛЬГА:
— Але не турбуйся. Щодо Матіса — я спокійна. Цей уже не посміє замахнути стеком… Повір… Бо він ще молодий і не без лою в голові, і не без серця… Він дістав такий урок… Інша справа — щодо Ортскоменданта. То безнадійно черствий, тупий і зарозумілий хам. Салдафон. Професійний убивця-рецидивіст без мук сумління… А може й цей… Але чорт з ними…
КАТРЯ:
— Грицю, ти старший і з ясною головою, ти професор… Скажи їй!..
ГРИЦЬ, глянувши з-під лоба на Ольгу, іронічно:
— Катря хоче, щоб я голосніше повторив тобі те, що вона сказала щойно… (малює).
ОЛЬГА:
— Облишім… До того ж — у них зараз все тріщить… Їх б’ють… І вони, здається, починають усвідомлювати, чому саме їх б’ють. Всі. І баби горшками… Хоч і пізно, але усвідомлюють, що ось тут, на Україні вони зломили собі хребет… І то непоправно. Він ще тримається купи по інерції, спаралізований, але до падіння вже близько… Вони починають розуміти, де корінь їхньої поразки, чому вони програють війну: саме тому, що нас — велику, многомільйонову і культурну націю — потрактували перед лицем ста інших націй, як худобу, і хотіли списати геть, зітерти з лиця нашої ж землі, плюнувши нам в лице… Ну, й мають…