— Гер… Там… Там три моїх рідних брати!.. Вони втекли з вашого полону від знущань і голодної смерти… І тепер вони там… Але — (покрутила головою) — я не бажаю вам зустрічі… Гнів розчарованих, гнів обдурених, гнів змарнованих надій, плеканих довгі роки по тюрмах і каторгах, гнів потоптаної віри в людську честь — є всесокрушающий!.. Як гнів обдуреної дівчини, що ждала нареченого, а діждалась…
МАТІС глянув пильно в очі…
ОЛЬГА:
— Нічого… Як будете вертатись, заходьте… (смутно, іронічно) — Особливо з перемогою…
МАТІС:
— Ви не бажаєте нам щастя?.. Ви не вірите?..
ОЛЬГА:
— Це од мене не залежить… Це залежало від Вас…
МАТІС:
— Ви кажете «залежало», а тепер?
ОЛЬГА:
— А тепер вже не залежить…
МАТІС:
— Та-а-к… (термосить чуба) — Я Вас розумію… Лише, одного не розумію… Ви проти большевиків — і не бажаєте нам щастя?..
ОЛЬГА:
— Ах… Хіба то від мене залежить… (дивиться просто в очі) — Там моїх три брати, а на Сибіру муж… Ви ж його розстріляєте… бо… бо після розгрому большевиків він воюватиме проти вас!.. Бо він належить до «нижчої раси». Мій муж!.. Високоосвічений і обдарований, як мало хто у Вашій Вітчизні…
МАТІС:
— Нам потрібні будуть люди…
ОЛЬГА:
— Але йому непотрібні будуть господарі…
МАТІС почувається так, ніби його б’ють в обличчя…
— Гм… Не розумію… Як?!. Він же на Сибиру! І за визволення… І за визволення…
ОЛЬГА, зідхнувши:
— Ви нас ніколи не зрозумієте, хіба як опинитесь у нашій шкурі…
МАТІС задумливо бере і листає книгу, і кладе назад:
— Так… (про себе) — Здається я вже розумію… (до Ольги, просто для того, аби продовжити розмову): — Скажіть, чого ваші ліси кишать партизанами?.. Адже зразу їх не було…
ОЛЬГА стрельнула очима, але змовчала, лише відкрила ляду над клявішами і, ніби знічев’я, заграла — «БОЖЕ, ЦАРЯ ХРАНІ…» — і пристально подивилась на Матіса.
МАТІС іронічно й загадково посміхнувся:
— Ваші люди думають, що ми принесли їм царя?.. А Ви?.. Ви в це вірите?..
ОЛЬГА:
— Я?.. Ні… Ви самі прийшли…
— І?..
— Що?..
— І принесли?..
ОЛЬГА, зідхнувши:
— Ви випробовуєте мої нерви, гер Матіс?..
МАТІС:
— Ні, чому? Це цікаво… Отже, що Ви думаєте?..
ОЛЬГА враз сердито:
— Хм… Я думаю, що ви нас роздавили мілітарним чоботом… Це так… Але це вам дорого обійшлося… А в історичній перспективі обійдеться ще дорожче… (та й враз в якійсь нестямі, дико вдарила по клявішах — «ВІЧНИЙ РЕВОЛЮЦІОНЕР…» — лише перших дві стрічки… і враз грюкнула лядою, аж клявіші зойкнули; і з такою мукою): — Облишмо… досить…
МАТІС дивиться пильно, здивовано:
— А це що Ви заграли?..
ОЛЬГА:
— Це?.. Так собі… фантазія…
МАТІС:
— Тим ліпше… Значить… Я трохи розуміюся на музиці і хотів би знати, що то за фантазія, від якої мороз іде по нервах?!.
— То у Вас такі нерви, гер… Але навіщо ця гра в піжмурки!.. коли весь світ котиться в провалля!.. Що Вас цікавить?
МАТІС байдуже, лише для того щоб дивитися на неї закоханими, жадібними очима:
— Ми говорили про партизанку… Люди думають, що ми принесли їм царя. А Ви?..
ОЛЬГА:
— Я думаю те, що й люди, а люди зовсім не думають, що ви принесли їм царя. Наш нарід не такий дурний. Крім того — «буття визначає свідомість»?..
— Це з Маркса?..
— Можливо… А крім того — чи Ви знаєте, як цю тезу трансформувало само життя, устами НКВД?
— Ну?
— «Биття визначає свідомість…»
— Знаменито!..
— Ось так думають люди, так думаю й я… А зрештою — (дивиться пильно на Матіса) — Ви ж знаєте, що я досконало володію німецькою мовою…
— Ну?..
— І я читала «МАЙН КАМПФ»… в ориґіналі…
МАТІС затріснув книгу, що взявся був розглядати, і дивиться пильно-пильно, а тоді, раптом:
— А чого ж Ви не йдете в партизанку?..
ОЛЬГА не втрималась і засміялась нервово:
— Знаменито!!. Отже, — чи так я Вас зрозуміла? — після перечитання «МАЙН КАМПФ-у» конче треба йти в партизанку?!. Знаменито!.. Ви матимете час і подумайте над цим пильно… В Ваших словах криється відповідь на 99 процентів ваших запитань…
(І одвернулась, заломивши руки, до вікна, — не в силі вже триматися на ногах).
МАТІС зсунув брови, здушивши посмішку; потім глянув на годинника, глянув на шахівницю й нервово почав надягаги рукавички… Тремтячою рукою почепив пістоля. Застібає шинелю. Шепоче про себе: