— Нехай біжать… їх і в Берліні, знайдуть! (це полонений понуро, люто, злорадно).
ДІДУСЬ обернувся:
— Га… А ти звідки?
— З Колими, діду!..
— Так ти був на Колимі-і!!?
— Сім років, діду!..
— О!.. З моїми синами…
— З твоїми, діду…
— А тепер?
ПОЛОНЕНИЙ оглянув себе, наче демонструючи, і понурим сарказмом:
— В Европі був…
— О!.. З моїми — (витирає очі) — дочками…
— З твоїми, діду…
ДІД розгублено озирається, безпомічно шепоче:
— Господи!.. А що ж тепер… Ти ж глянь, глянь!.. Як біжать…
— Нехай біжать… (крізь зуби) — Їх і в Берліні знайдуть!!.
— Синку!.. А ми ж… А нас?!.
— (понуро) — Повішають, діду… (з раптовою розпукою) — Нас повішають, діду. І мертвих повиймають з могил та й знов повішають… Так… Але нехай же й їх пороздирають на шматки, старих і малих, і дітей і жінок… (задихається) — Там ідуть НАШІ хлопці.!. Ого!.. І щоб всіх!.. І немовлят об стовпець головою… як вони наших!.. (Трясеться. Напівбожевільний в нестямі витріщив маніякально очі і, витираючи холодний піт, повів рукою тихо): — От трупи… Це нас сорок сім тисяч… за тиждень… вимерло… від голоду… (шепоче) — За тиждень, діду… А за два роки… а… (та й глянув на діда).
ДІД читав об’яву, впавши на неї оком. Водив по ній пальцем. А полонений жадібно дивився… А потім ДІД відсахнувся і, відступаючи, закліпав очима — перехрестився і помалу зняв капелюх…
ПОЛОНЕНИЙ потягся рукою до шапки:
— Це… про ту жінку…
(і помалу-помалу теж зняв шапку).
Далеко виє алярмова сирена.
Розбомблене мешкання Урбанів. Одна стіна вивалилась. У велику проломину видно майдан, а на нім, біля зруйнованого пам’ятника Шевченкові, мов би мармурова статуя, стоїть розстріляна, гола і заморожена ОЛЬГА. З гордо піднесеною головою…
Чути як крокують військові відділи десь і хаотично гудуть машини…
ОЛЬГА стоїть, лицем наставившись в небо…
Якась жінка підбігла і накинула на неї шмат ряднини… Але підійшов німецький вояк і здер ту ряднину геть… Далеко виє сирена… Хтось голосить:
— Ого-го-го… Тікають… «Диви!..» Санчатками… «Як старці вже…» Ой, Боже, Боже… Навіщо ж вони її… (такі блукаючі, злорадні і тихі розпучливі голоси).
До помешкання засапаний вбігає МАТІС… З костуром, з рюкзаком за плечима.
Він уже не в пишній формі фельдкоменданта. Розхрістаний, забрьоханий, в пошматованій, брудній одежі. Не голений, з забинтованою ще й не покритою головою. Безмежно вимучений. Став посеред хати, озираючись блукаючим поглядом…
— Що це?!. Де ж ВОНА?!.. Я мушу її бачити… Мушу!.. Фу-у… Все пропало!!. Повний розгром!.. (кидає костур, зміненим голосом): — Але… Я — живий!.. (Мацає голову і радісно сміється) — І я додержав слова… зайшов… Тепер я вже додержу слова (заглянув у сумежну — за сценою — кімнату; вернувся і став розгублений): — Що це?..
Раптом глянув у проломину. Аж ступнув наперед. Протер очі…
— Фрау Ольга!!. — вигукнув нагло потрясений. І відсахнувся.
— Так… Фрау Ольга!!. — поточився і обперся об рояль, тупо глядючи просто себе, а тоді знов у проломину, туди, на «мармурову» жінку, не в силі одвести очей.
— …Фрау Ольга…
і прошепотів з, непідробним жалем, майже розпачем:
— «Королева»…
Тремтячою рукою обмацав кишені, ніби злякавшись чи не загубив щось… Ні, не загубив… Довго і гарячково нишпорив в грубому кишеньковому папірнику… Знайшов!.. Довго дивився на знимку і рука йому тремтіла, тримаючи… Потім старанно сховав… і перевів очі на площу… та й враз закрив ті очі ліктем:
— Безглуздя… Яке потрясаюче безглуздя!!.
І засміявся гістерично:
— Ха-ха-ха-ха… От… (і знову сміявся, і простіг руку туди, до неї): Ти мала рацію, фрау Ольга!.. Ти мала рацію!.. І ти й тепер маєш рацію от, така горда…
Біля фігури скупчились кілька вояків. МАТІС, шарпнувши за автоматичного пістоля, закричав несамовито:
— Раус!!. Раус!!.
Але враз махнув рукою, саркастично:
— Цу шпет… Ес іст цу шпет майн лібер гер… Хм… Це називається «перемогли»… Ха-ха-ха!!. Розтоптали, розчавили, постріляли і виставили оголену перед цілим світом — дивіться!.. Ось де довершився, весь геній тисячолітньої культури і вся найграндіозніша мілітарна міць!.. Ось для чого Німеччина не їла масла 10 років!!. Ха-ха-ха… (прошепотів трагічно) — І ось де ми зломили собі хребет. Так… (дивиться якийсь час погноблено, тре очі) — Яка неймовірна трагедія!.. (саркастично) — Ось це мусить бути пам’ятником, апотеозою цієї війни. Ха! Досягнення двох мілітарних потуг… Що?!. (шарпнувся) — Це ми?.. Так, це ми!.. Але й вони. І вони Фрау Ольга! І вони! Ти їм скажеш… ВОНИ там ідуть, маршують за нами, як перше ми йшли за ними… через твою голову… Це вони ідуть, щоб на довершення, ха-ха-ха, Тебе ще повісити… (павза) — Тож ти стоїш отак не день, ти стоїш отак десятиліття… Я знаю… Ми лише прислужилися — унагляднили… (мацає голову, тисне на скроні).