МАТИ:
— Так… Тільки де ж вона?.. (зідхнула) — Чи може вже її й живої немає… Боже, Боже… Там в Харкові люди мруть, як мухи, від голоду… Котів поїли…
КАТРЯ з глибоким переконанням:
— Приїде, мамо, приїде… Ви приїхали і вона приїде… Ольга не така щоб загинути… От Ви теж…
— Так то ж я… Я пішки прийшла, та ще й онука привела — ми так поспішали до мами… (посміхається, не пускаючи рукою сльозину, що капосна настирливо видирається).
КАТРЯ:
— І Гриць он прийшов… Всі поприходили… І вона прийде… Десь човгає бідолашна пішки…
МАТИ аж стинається за дочку:
— З Харкова і сюди — пішки!.. (хитає скрушно головою) — Та по такій грязюці!.. Та в такий час!..
ГРИЦЬ, малюючи:
— А Вам, мамо, хіба з Києва було ближче?
— Так то ж з Києва!.. І то ж мені…
— А то нашій Ользі!.. (сміється) — Ви погано знаєте географію, мамо…
МАТИ, програвши дискусію, посміхається:
— Дай, Боже… (хреститься. Бере валізку й клунки шепчучи — «Все, все покинула… Тільки й донесла…» — перекладає клунки на інше місце, розкрила валізу, любовно виймає кілька фотографій) — Ось вона якою була, як їх вивозили з тим заводом… А це АНДРІЄВА. Ще перед Сибіром… Тільки но побралися…
ГРИЦЬ, вперше побачивши обличчя зятя:
— Оце її чоловік?.. (сумно)… Так я його й не бачив… (дивиться довго, передає Катрі, — та, обтерши обидві фотокартки ніжно, поставила їх рядом на столі; мати тим часом вийшла з речами; Гриць вшнипився очима в фотокартки і, забувши про все, довго дивився. А далі зідхнув та до Катрі) — Так, кажеш, уряд у Києві?.. Може й він (кивнув на фотокартку) — і Андрій в уряді?.. Він же теж ніби був там… з Остапом Вишнею… на каторзі…
КАТРЯ з запалом:
— А чому ні!?. Еге ж, ну, скажи — чому ні?..
ГРИЦЬ:
— …і я був на каторзі…
— Ні, ти скажи — чому ні?!.
— А тому ні, що я от — твій брат і професор та ще й каторжник — малюю от коники тут… І то ще добре…
— Ну, то й що!.. Прийде твій час… Та ж така культурна нація!.. і тебе оцінять — за все і за каторгу.
ГРИЦЬ махнув пензлем скептично:
— А-вже ж…
КАТРЯ:
— Ні, ти неможливий… Ось буде нарешті порядок… Ти ж зрозумій — уряд!!. Наш уряд!!!.
ГРИЦЬ:
— Ти ще не розбила термометр?..
КАТРЯ обурено:
— Свинство… Ні, ти зовсім неможливий… Не розумію, чому ти став мистцем… Ти такий, як і Ольга, — упертий і дуже мудрий… Та теж — хеміко-математик… І ти теж — черствий хемік, ще й їдкий, як ціянкалій… Га!.. Поробилися гречкосії хеміками та математиками, і хоч ти лусни.
ГРИЦЬ:
— Та лікарями…
— Ні, ти зовсім, зовсім неможливий… Чого ти смієшся, як… Он уже сивий!..
ГРИЦЬ:
— Сивий… Бо дуже хотів того що й ти от… Та й забагато про те думав — довгі, тяжкі роки… (дивиться на свою милицю, зідхає) — Та…
КАТРЯ:
— То ти не віриш?.. А я вірю… Вірю… Вірю… Я вірю в Правду… Я вірю в європейську цивілізацію… Я вірю в справедливість… Та ж у них на бляхах написано — «ҐОТ МІТ УНС», з нами Бог…
ГРИЦЬ:
— Ну, добре… Я вже вірю. Але… Ти хочеш знати, хто стоїть на чолі «нашого» уряду?
— Не хочу! Не хочу… Я вірю… Я вірю в Правду… Бо нащо ж вони написали «ҐОТ МІТ УНС»?!.
— Гаразд… То може ти хочеш знати, що то за «Гот»?
— Ну?..
— Ось, бачиш, пферди понамальовувані?..
— Сам ти пферд…
Гриць сміється. Катря розхвильована бере знову й листає «СОНЯШНУ МАШИНУ».
ГРИЦЬ сумно:
— Ну, годі, мала… Я зовсім не хочу руйнувати твою, таку прекрасну мрію… Дай, Боже, щоб вона здійснилась… Тільки от…
ЧУТИ РАПТОМ СИРЕНУ АВТОМАШИНИ, ТУПІТ…
ГРИЦЬ почухав голову, одклавши геть пензля:
— Ну, от… Здається йде й сам твій — чи то пак «наш» — уряд. (про себе) Невже справді сам пригнав?!. Не може бути…
Двері широко відчиняються…
Входить ФЕЛЬДКОМЕНДАНТ герр МАТІС. В мокрій від дощу ґумовій накидці. Молодий, дуже гарний і дуже набундючений. Чоботи високо заболочені…
За ним увійшло ще двоє старшин — старий віком, грізний вільгельмівськими вусами ОРТСКОМЕНДАНТ і якийсь ЛЯЙТЕНАНТ. А за цими двома ззаду ще два ДОЛМЕТЧЕРИ у військовій уніформі.
Увійшли всі, не привіталися, покинули двері навстіж, мов до стайні зайшли. У МАТІСА в руках стек…
КАТРЯ і ГРИЦЬ встали чемно назустріч. Катря сказала привітно:
— «Добридень»…
А ГРИЦЬ промурмотів про себе, встаючи: — «Чорт… Сам… Та ще й з собою більшого начальника притяг…»
КАТРЯ зніяковіла — ніхто на привітання не відповів.