Раз на місяць тато ходить на зібрання чоловіків, які міркують над важливим питанням: як залишатися чоловіками в епоху, коли всі жінки працюють. Не розумію, навіщо йому ці зустрічі, адже мама не працює. Кожен з членів групи має сісти на ящик і поділитися своїми проблемами. Потім вони вислуховують поради інших членів групи і мусять до них дослухатися, а якщо нехтують настановами, то їх урочисто карають. Іноді група у повному складі вирушає у якихось суто чоловічих справах — наприклад, вони ходять у походи, брудно лаючись, відпочиваючи під відкритим нічним небом і мужньо терплячи укуси комарів, адже, мовляв, чоловіки витриваліші за жінок.
Справді, я радий, що народився хлопчиком, а не дівчинкою, бо хлопчиків рідко ґвалтують — хіба що хлопчиків-католиків, а ми не такі!
Якось, запросивши у «Ґуґла» картинки з війни в Іраку, я випадково натрапив на сайт sanglotweb, що містив сотні відео та світлин, на яких жінок і дівчат жорстоко ґвалтували, причому на сайті стверджували, що їм дійсно боляче. Що ж, принаймні, судячи зі світлин, їм справді було не до веселощів, особливо коли їх зв’язували і затикали їм роти. Іноді, на додачу до акту в рот, анус або піхву, чоловіки погрожували відрізати їм соски тесаками, та ніколи не виконували свої погрози, — тож, певно, це була бравада. Мухаммед Атта й інші автори теракту 11 вересня за допомогою тесаків примусили літаки врізатись у дві вежі — мені тоді було три роки, і я добре пам’ятаю, як тато покликав мене дивитись, як на телеекрані вежі падали знову і знову, і тато крізь зуби цідив «Кляті араби!» та запивав ці слова пивом.
На столику в моїй кімнаті стоїть маленький комп’ютер — він мій, його оточують м’які іграшки, книжки з картинками, подарунки Ей.Дж.М. та інших членів родини; малюнки, які я приношу з дитячого садка, кріпляться до стін стрічкою «Magic Scotch», яка не псує шпалери, коли її віддирають; а ще на столику є моє ім’я, складене з дерев’яних літер і поставлене на коліщатка: С — О — Л, мама дбайливо вкрила літери золотою фольгою, щоб вони блищали. Завдяки комп’ютеру я можу гратися в ігри самотужки, адже ні братика, ні сестрички не маю, — власне, саме тому батьки мені його і купили, аби я не нудився на самоті. Я можу грати у скрабл, у шашки, у хрестики-нолики і ще у безліч дурнуватих дитячих ігор, де хтось дереться на стіну і потім цілить згори, і якщо вдаться його знешкодити, отримуєш один бал. Та оскільки моя кімната поруч із батьківською і я майстерно контролюю всі свої рухи та вмію ходити навшпиньки безшумно, то я завиграшки вмикаю мамин комп’ютер, поки вона працює внизу, входжу у «Ґуґл» і дізнаюся, що коїться в світі.
Голова у мене ще та! Коли я чистий і їжа циркулює по тілу правильно, я можу обробити будь-яку інформацію. Тож я насичуюсь «Ґуґлом» і перетворююсь на Президента Буша і Господа одночасно. Тато каже, що колись «гугол» був найбільшим із чисел, які людина могла уявити, аж сто нулів після одиниці, та нині уява не має меж. Варто лише завантажити щось — і ось перед тобою коні, пси чи бозна-хто ще ґвалтують дівчат у піхву й анус — клац! клац! клац! — і сперма тварин уже на усміхнених вустах. Мама комп’ютером користується нечасто, і коли вона співає при ввімкненому пилососі внизу, не може почути, як я правою рукою клацаю мишкою, а ліву кладу між ніг і тру. Розум розганяється на повну, шлунок стає порожнім, я почуваюся заведеною машиною. Навіть якщо я не маю на це права, то неважко бути водночас двома і тисячею осіб (уже не кажучи про тварин), і коли все перебуває під ретельним контролем, точно вивірене у часі і структуроване, боятись немає чого.
і у тата це також є?
тішуся,
що я хлопчик
Тицяю я і по трупах іракських солдатів серед барханів — а там ціла панорама! Іноді й не збагнеш, що воно — яка саме частина тіла? Торс? Нога? Все в ошматті старого дрантя, присипане піском, який усмоктав їхню кров, — усе видається дуже сухим. Американські солдати стоять довкола небіжчиків і розглядають їх з виразом: що ж, цього разу пронесло... що? і це справді була людина?